Богдан лепкий казка про мишку про до розмовляла мишка зі своїми мі подругами?

Її міські подруги казали, що тепер зовсім не залишилося їжі. але мишка жила в багатому домі і в мишки було вдосталь їжі. коли вона повернулася додому вона побачила, що до господині прийшла бідна жінка і просила в неї трохи молока, але господиня сказала, що в них теж нема їжі. тоді мишка розлютилась і погризла всі гроші.

Підсумовуючи, мушу сказати, що життя дуже непередбачуване. коли виникає проблема, не кожна людина має силу волі здолати її, і, як не прикро це констатувати, потрапляючи в безвихідь, слабкодухі опускаються на дно життя або зводять із ним рахунки.взірцем подолання випробувань долі, загартування характер) є життя та творчість української поетеси лесі українки. борючись із недугою, вона довела всьому світові, що будь-які труднощі можна подолати. лесі в цьому життєве кредо, яке вона пронесла, як свічку, дорогою життя: так! я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні, без надії таки сподіватись, буду жити! — геть думи сумні!

Роль пейзажів у повісті м. коцюбинського «дорогою ціною» більшість творів михайла коцюбинського містять пейзажні замальовки, що розповіді художнього простору, динаміки й протяжності дії, передбаченості її розвитку. перший пейзажний малюнок повісті «дорогою ціною» — це картина літньої задумливої ночі зустрічі остапа й соломії. герої твору йдуть до ставка, щоб посидіти під вербами і обміркувати, як їм жити далі. «плутаючись у високих бур'янах, пролазячи попід кущами, що тісно посплітались у сій занедбаній частині панського гаю, вони долізли врешті до води». у скляній поверхні ставка були розсипані яскраві зорі, «тихо плив білою хмарою туман», задушливо пахло татарське зілля. у цю мить на душі остапа і соломії набігла тінь: картина зоряної ночі, задушливе тепло, одинокий став серед осоки створювали атмосферу смутку і горя, адже закохані назавжди розлучалися. остап тікав із села від панщини і сваволі пана, який звинувачував чоловіка в бунтарстві і погрожував віддати його в солдати. остап попрощався із соломією, закинув на плечі сакви і зник у чагарнику. він ішов навпростець повз обгризені худобою корчі, а десь у нічній темряві невиразними контурами розпливалося сонне село. остапа зупинило єдине освітлене віконце. це самотнє світло серед темного нічного царства здавалося йому останньою ниткою, що пов'язувала його з усім близьким. образи темної ночі, легкого туману, сплячого села і одинокого освітленого віконечка створюють атмосферу смутку, жалю, невпевненості героя в завтрашньому дні, будять у його серці давні згадки дитинства. «кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка — все се було йому знайоме, промовляло до нього», а тепер усе це треба кидати, може, й навіки. але такий настрій був у остапа лише вночі. лиш «темна блакить нічного неба почала потроху бліднути», а зі сходу дихнув вітерець, на душі втікача стало весело і легко. картина ранку, майстерно змальована автором, немов пробуджує в молодому тілі силу, завзятість, бажання боротись і перемогти. дивує картина темної осінньої ночі, коли остап і соломія прокралися до дунаю і чекали перевізників. морок наповнював глибокі чорториї, що збігали схилом. утікачі ховалися у вологій пітьмі глибоких і покручених яруг. усе немов пройняте тривогою, очікуванням нещасть, які не можна ні передбачити, ні відвернути. зверху сіявся чи то дощ, чи то мряка, тіло терпло, дерев'яніло, байдужість закрадалася в серце, втрачалося почуття реальності, а «широка річка спокійно дрімає в легкому тумані, чорне небо безперестанку сіє » кожна пейзажна замальовка ніби відтворює переживання героїв. соломія відчуває ненависть до очерету, серед якого загубила остапа. а той очерет «жовтий, гладкий, високий — він глузував із неї, над її головою рудим соломія накинулась на нього і почала трощити зі злості, з озвіріння, як свого ворога». декількома словами коцюбинський передав безмежжя відчаю люблячої жінки у боротьбі зі зрадливою природою. не судилося остапові і соломії знайти щастя в чужій стороні. дунай забрав соломію у свої могутні обійми, остап одинаком дожив до старості. довгі роки самотнього життя серед розлогих просторів навчили остапа розуміти таємну мову природи. вітер, що літає «понад степами і забирає по дорозі, всичує в себе і тишу села, і клекіт міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін стиглого колоса», несе усі новини і кидає у комин остапової хатинки. і вітер, і дунай промовляють до нього голосом коханої соломії, яка тужить за остапом і на тому світі