Вчому причина нещасливой долі івана у творі тіні забутих предків ?

«тіні забутих предків» — один із найбільш зворушливих творів про кохання. героїв цієї повісті івана та марічку називають українськими ромео та джульєттою. розповівши трагічну історію кохання гуцулів, м. коцюбинський оспівав духовну красу людини, чисте й вірне почуття.  любов івана та марічки, дітей двох ворогуючих сімей, народилася несподівано, всупереч тій ненависті, що життя палійчуків і гутенюків. дві споріднені душі знайшли одна одну, щоб ніколи не розлучатися. між ними повна гармонія, взаєморозуміння. обоє — діти природи, яким добре відомі її закони, її мова, обоє — талановиті музиканти: іван грав на флоярі, а марічка обзивалася до нього своїми співаночками. сподівалися побратися, незважаючи на сімейну ворожнечу.  але доля склалася по-іншому. іван пішов на заробітки, а в цей час трагічно загинула марічка. ось з цієї події, як мені здається, і починається велика історія про справжню вірність. все, що робив іван після смерті марічки, — це були спроби жити новим життям, забути кохану. майже сім років він десь блукав, служив у наймах, здавався людям «ведмедем, який зализує свої рани». потім повернувся в село, одружився, прагнув стати господарем, сім'янином. але ж усі ці спроби були марними. нове життя не приносило ні радості, ні щастя. царинка і маржинка — слабка заміна того, що називають сім'єю. бо дружина палатна не була марічкою! а саме вона, незабутня подруга дитячих та юнацьких літ, вічно стояла біля нього, співала свої співаночки або тихо плакала. і неправда, що івана зжив зі світу юра-мольфар, що він загинув через якусь душевну хворобу! просто герой повернувся, нарешті, до своєї єдиної на все життя коханої. тільки з нею він міг бути живим, міг діяти, творити, міг відчувати себе людиною. а якщо її немає, то й він не повинен жити — це вже суперечило б його людській сутності. ось так я розумію трагедію гуцульських ромео та джульетти.  звичайно, література і життя — це не одне й те ж. життя багатше за будь-який художній твір, і людина завжди зможе знайти застосування для своїх сил, думок і бажань, навіть якщо її спіткало нещасливе кохання. але, перечитуючи повість м. коцюбинського, знову і знову переживаєш, хвилюєшся і глибоко співчуваєш закоханим. знову і знову щемить серце від такої щирої і зворушливої пісеньки марічки:   ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину,  а я тебе і сім раз на годину.  люди, які вміють кохати один раз, справді прекрасні. вони ніколи не зрадять, не зможуть збрехати. тож нехай у кожному з нас буде хоч крихітка тієї душевної краси, якою м. коцюбинський наділив своїх нещасних і щасливих закоханих — івана та марічку.

Відповідь:

Семен Непорадний, Твір Чайковського, За сестрою

Пояснення:

Цитата:

"Семен Непорадний — так він звався — був кремезний козак літ тридцяти. Одягнений у широчезні червоні штани, які підперізував широким шовковим поясом. На ногах добрі шкапові чоботи. Сорочка подерта й замащена, на грудях широко розхристана, звідки визирали широкі косматі та сонцем опалені груди. Миючись, засукав рукави вгору поза лікті і показав жиласті руки, закінчені п’ястуками, мов довбеньки.

Непорадний уходив на Січі за неабиякого силача. Згинав залізні штаби, а коня підносив, мов барана."

Не забувайте відзначати кращого відповідача короною ;).

Драматургічну діяльність І. Карпенко-Карий розпочав людиною немолодою, збагаченою великим життєвим досвідом. Він був вірний життєвій правді, виявляв посилену увагу до складних явищ тогочасної дійсності. Саме тому він шукав нові шляхи в українському драматичному мистецтві.
Уже в драмі “Сто тисяч” він розкриває характер глитая глибше, досконаліше. Головний персонаж Герасим Калитка – український “чумазий”. Єдина святиня для нього – це гроші. Він черства людина до всіх, але коли згадує про гроші і землю, то його черствість
де й дівається: “Як радісно тебе загрібати до купи, в одні руки…”
Калитка сам не доспить і родичам, наймитам не дає часу на відпочинок, бо вважає, що праця – то гроші, багатство: “Настане день, то роботи не бачиш, а тільки чуєш, як губами плямкають”.
На думку Калитки, далеко не заїдеш на одній ощадливості, тому він шукає інших шляхів збагачення. Він обдурить кого завгодно. Це й погубило його, адже той, хто обдурить іншого, обов’язково сам пошиється в дурні.
Калитка ж спробував обдурити шахрая досвідченого, та той йому, замість грошей, підсунув мішок з чистим папером.
Герой п’єси, доведений
до відчаю, вирішує покінчити зі своїм життям. Але коли вийняли з петлі, він говорить: “Нащо ви мене зняли з вірьовки? Краще смерть, ніж така потеря!”
Герасим засліплений жадобою, тому й сам винен у тому, що з ним сталося. Життя для нього нічого не варте. Це потворне явище у будь-який час і в будь-якому суспільстві.