Мне нужно продолжение стиха , , чайка на крижині" , сегодня если меня завтра урок первый , нужно сегодня.

Вцьому році зима не вдягала білої свити.  часом вже й приміряла, та хтось її зразу крав.  пошукала, що ж робити? -  бідувала в старій із торішніх зів'ялих трав. як колись лютувала, стелила рядно ожеледиць.  сперечалася з морем, несла сум'яття вітрів.  все збиралась на силі, та не встигла огледіться,  як проснулись дерева і на одрі лід потемнів. крига буйно ломилась у відкриті двері протоки.  лід кришився, б'ючись об каміння   і нарешті по одрі - темній, широкій -  на останній крижині самотня чайка пливе. - ти куди ж розігналась? чи бува не до самого моря?   чайки держаться гурту, а ти відпливеш одна.  а крижина тонка. а крижина майже   ну, а що, як її підмиє вода весняна? ну, а що, коли їй та удержать тебе несила?   затріщить і ві піде вода   - дивна людино! я ж маю крила,  нащо крилатим ґрунт під ногами?

Уходит в прошлое то время, когда прогресс представлялся людям дорогой в «техногенный рай» и справедливое общество. в наши дни все более четко вырисовывается та пропасть, в которую ведет нашу страну и все человечество «прогрессивное развитие», с его «гражданским обществом» и «либерально-правовыми» взаимоотношениями между людьми. людьми, которые уже развили в сверхкульт индивидуализм и жажду потребления, поклоняются «золотому тельцу» и безделушкам. «гражданское общество» с его вседозволенностью и мнимыми правами человека, с его законами вскоре обернется своей демонической изнанкой и окажется реальным адом, а не иллюзорным «техногенным раем».прямым результатом прогресса нашей мультикультурной цивилизации является падение нравственности, удручающая бездуховность, растущая взаимная ненависть расовых, конфессиональных, национальных и социальных групп, наращиванием количества и качества средств уничтожения жизни. результат прогресса такой цивилизации – все более мощное оружие в руках все более аморальных людей. человечество охватила болезнь, ее симптомы – все более хищное отношение к природе и себе подобным. и главная трагедия в том, что большинство людей не осознает эту болезнь. нравственная деградация, порча души подвела людей к смертельно-опасной черте. показывает, что бесполезно пытаться пробудить в людях нравственность, если порочна общественная среда, в которой они обитают, если человек попрал законы и заветы своих праотцов, которые выжить его народу и оберегали от вируса разложения многие века.

«тіні забутих предків» — один із найбільш зворушливих творів про кохання. героїв цієї повісті івана та марічку називають українськими ромео та джульєттою. розповівши трагічну історію кохання гуцулів, м. коцюбинський оспівав духовну красу людини, чисте й вірне почуття.  любов івана та марічки, дітей двох ворогуючих сімей, народилася несподівано, всупереч тій ненависті, що життя палійчуків і гутенюків. дві споріднені душі знайшли одна одну, щоб ніколи не розлучатися. між ними повна гармонія, взаєморозуміння. обоє — діти природи, яким добре відомі її закони, її мова, обоє — талановиті музиканти: іван грав на флоярі, а марічка обзивалася до нього своїми співаночками. сподівалися побратися, незважаючи на сімейну ворожнечу.  але доля склалася по-іншому. іван пішов на заробітки, а в цей час трагічно загинула марічка. ось з цієї події, як мені здається, і починається велика історія про справжню вірність. все, що робив іван після смерті марічки, — це були спроби жити новим життям, забути кохану. майже сім років він десь блукав, служив у наймах, здавався людям «ведмедем, який зализує свої рани». потім повернувся в село, одружився, прагнув стати господарем, сім'янином. але ж усі ці спроби були марними. нове життя не приносило ні радості, ні щастя. царинка і маржинка — слабка заміна того, що називають сім'єю. бо дружина палатна не була марічкою! а саме вона, незабутня подруга дитячих та юнацьких літ, вічно стояла біля нього, співала свої співаночки або тихо плакала. і неправда, що івана зжив зі світу юра-мольфар, що він загинув через якусь душевну хворобу! просто герой повернувся, нарешті, до своєї єдиної на все життя коханої. тільки з нею він міг бути живим, міг діяти, творити, міг відчувати себе людиною. а якщо її немає, то й він не повинен жити — це вже суперечило б його людській сутності. ось так я розумію трагедію гуцульських ромео та джульетти.  звичайно, література і життя — це не одне й те ж. життя багатше за будь-який художній твір, і людина завжди зможе знайти застосування для своїх сил, думок і бажань, навіть якщо її спіткало нещасливе кохання. але, перечитуючи повість м. коцюбинського, знову і знову переживаєш, хвилюєшся і глибоко співчуваєш закоханим. знову і знову щемить серце від такої щирої і зворушливої пісеньки марічки:   ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину,  а я тебе і сім раз на годину.  люди, які вміють кохати один раз, справді прекрасні. вони ніколи не зрадять, не зможуть збрехати. тож нехай у кожному з нас буде хоч крихітка тієї душевної краси, якою м. коцюбинський наділив своїх нещасних і щасливих закоханих — івана та марічку.