Характеристика яви з твору тереодори з васюківки

Головні персонажі повісті - ява рень і павлуша завгородній - звичайні школярі-підлітки, що мешкають у селищі васюківка, бешкетники, фантазери та "зривщики дисципліни".              звідки таке незвичне ім'я - ява? то він сам себе так назвав, коли йому було лише півтора роки. чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: "я - ваня", а вийшло "ява" але причепилося оте "ява" до нього, як реп'ях до собачого хвоста. у івана руде скуйовджене волосся, а обличчя хлопця рясно вкрите веснянками. ява рень - енергійний і відчайдушний хлопець. зазвичай саме він є ініціатором різноманітних вигадок: то метро під васюківкою прокласти, то влаштувати бій биків, то організувати шкільний театр. але хлопець здатний не тільки на бешкет: коли сталася прикра подія з переекзаменовкою, то він влітку сумлінно готувався до перескладання екзамену з української мови на "безлюдному" острові, дібравши собі ім'я "робінзон кукурузо".              павлуша завгородній - кращий друг яви. це більш врівноважений і спокійний хлопець. він захоплюється малюванням і мріє стати льотчиком, але не менше за яву полюбляє різноманітні пригоди й таємниці.              васюківські "тореадори" завжди мають благородні наміри, але через брак досвіду і знань, на жаль, іноді потрапляють у прикрі ситуації. нерозлучні друзі, обмірковуючи вчинки, вміють усвідомити помилки й намагаються їх не повторювати, хоча відразу ж вигадують і здійснюють нову "авантюру". тому читачі з цікавістю довідуються про пошуки незнайомця з тринадцятої квартири, зйомки в кіно, про хлопців під час рятування рідного села від стихійного лиха, про викриття двох місцевих "шпигунів".              мені зрозумілі бажання і наміри яви і павлуші, адже вони мої ровесники. думаю, головне, про що хоче сказати нам автор: дружба - велика сила; важливо мати поруч вірного і відданого товариша, який піде за тобою в огонь і у воду, не зрадить, завжди в скрутній ситуації. попереду в мене знайомство з багатьма літературними творами відомих письменників. але я впевнений: "тореадори з васюківки" в. нестайка - одна з найкращих книжок, тому я усім раджу прочитати її. 

Объяснение:

Свідомість, отруєна ленінізмом-атеїзмом, вбиває народ. Однак в час, коли душа відчуває наближення загальної кризи і небезпеки, коли всі сподівання на політиків-людей виявляються марними, ми раптом згадуємо про духовний розвиток і духовну єдність.

Інтуїтивно відчуваємо, що саме там порятунок. Але як її досягти?

Також постає кілька питань, на частину яких важко знайти відповідь в повсякденному житті: Що таке духовність? Що таке "єдність"? Чи не тхне від "єдності" комунізмом та "совком"? Що таке "духовна єдність" і звідки вона береться?

Знать. Знать, або шляхта, або Еліта, або Аристократія не виникає просто так – це люди духовні.

Духовність. Часто з духовністю асоціюють трипільські глечики, вишиванки, пісні, ще щось, що відноситься до традицій чи культури. Ще менше спільного з духовністю має історія, герої чи мова.

Не є духовністю і "високодуховні" тусовки з інтелектуальними вправами в красному письменстві.

Ідеологія, як певна сукупність будь-яких культурних, традиційних чи релігійних догм – це теж не духовність.

І моральність, і етика – це не духовність. І совість – теж не те.

Так само до традиції, моралі чи культури відноситься зовнішня сторона будь-якої релігії. Регламент поводження в Храмі – яктримати руки чи хреститись на дзвони – це питання культури чи традиції. Так само і різноманітні "духовні Свята". І правила поведінки "істинно віруючого" – теж.

Жоден з цих факторів сам по собі чи всі разом не є Духовністю. Хоча багато людей вважають, що щось з цього є духовністю, і тим самим вводять себе і інших в оману.

Що таке духовність, нам казали тисячі разів. Ми не чули, а якщо і чули – то не надавали абсолютної цінності цій простій істині.

Духовність це розкриття богоподібності людини. Як мінімум – постійне прагнення до розкриття власної богоподібності. Головної мети кожного християнина. А так само – і мусульманина (ітікаф), і іудея, і рідновіра. Це те, що однакове для кожного з нас. Для всіх.

Життя має сенс. І цей сенс дуже чітко виписаний і однаковий – як для віруючих, так і для атеїстів. Це фундаментальний закон.

Єдність. Спочатку про колгоспну єдність і комунізм. Часто в людській свідомості будь-яка згадка про єдність викликає стійку асоціацію з колгоспами, кібуцами або комунізмом, тож людина кидається в іншу крайність. Наприклад, оберігаючи власну індивідуальність заявляє, що сама все зробить у своєму житті, і навіть не допускає думки про те, що навіть "Мерседес" їй зробив і заправив пальним соціум, народ.

Власну індивідуальність людина може розкрити тільки в соціумі і за до

соціуму. Маємо пам’ятати цей очевидний факт. Навіть битись чи боротись з кимось можливо лише за наявності цього "когось", "значущого іншого". Індивідуальність існує лише у випадку взаємодії з соціумом.

Людина жодним чином не може бути незалежною від соціуму, питання лише в тому, який саме простір для особистого розвитку дає соціум, чи не притискує особистість, дає можливість творчості. І що саме може від особи взяти, – тобто чим особа може бути корисна соціуму.

Насправді, коли люди бояться слова "єдність", мова йде про обов’язкову повагу до людської гідності і невтручання в особисте життя. Жодним чином не можна ототожнювати єдність людей і систему колгоспів чи кібуців, коли йшло пряме втручання в особисте життя людини, йшла "урівняйлівка" у розподілі матеріальних благ.

Єдність – це почуття. Це братське ставлення один до одного, коли ви відчуваєте, що знаходитесь серед людей, в яких ви впевнені, які вас люблять, доброзичливі і всіляко бажають вам успіху, які будуть допомагати вам у ваших справах, радіти з ваших успіхів та щиро зичити нових.

Що буде до у скрутній ситуації і що навіть візьмуть на себе виховання ваших дітей в разі, якщо щось з вами трапиться. Що будуть захищати вас, навіть наражаючи себе на небезпеку.

Те ж саме ми відчуваємо серед людей, які разом з нами йдуть до якоїсь, навіть найпростішої мети. Коли ми відчуваємопіднесення? Коли ми відчуваємо єдність? Тоді, коли у нас є хоч невеличка, але спільна мета.

І нам це відчуття дуже подобається: коли ми йдемо разом у кіно, або на футбол, або на пікнік, разом співаємо пісні біля вогнища.

Ми маємо мислити і відчувати себе єдиною і невід'ємною часткою свого народу. Удосконалюючи себе сьогодні, ми будемо впевнені в здоровому потомстві, що має духовну єдність.

Народ – це люди, які взяли на себе відповідальність, поручились, один за одного. За майбутнє один одного. За майбутнє дітей.Це майбутнє дійсно є. І за нього дійсно "варто боротись". Для цього треба лише докласти зусиль. Не комусь – а саме вам. І не колись – а просто зараз.

Володимир Сосюра – поет, якому не треба було бити себе у груди і запевняти у любові до батьківщини. У кожному вірші, написаний він про кохання чи про природу, бринить ця любов. Рідна Донеччина постає перед нами то «холодними травами, де дерева шумлять і плачуть за Дінцем» , то вогнями станцій, силуетами домен, синім степовим небом. Поет згадує «п'янкий солодкий дух акацій», рідне село, в якому вже не зустрінуть його ні мати, ні сестри, ні старий собака. Батьківщина для Сосюри складається з отаких, на перший погляд, дрібниць, як спогади про шахти й цегельні заводи, куди йшли на зміну хлопці з сусідньої вулиці, з червоної шипшини по осені, «дзвіна гітари у місячні ночі» ... Усе це життя, усе воно пройшло тут, на «малій батьківщині». Старий учитель зустрічає поета («Знов село»), палять вони удвох цигарки, згадуючи, як колись малий Володя курив потайки в час перерви. Школярі вітають Сосюру, цитують «Червону зиму» , дорікають – «Чом це ти одягнувся буржуєм?» . Кожний дім у селі – це люди, серед яких виріс поет, яких не забув. Багатьох уже нема: «О любий Холоденко, далекий брате мій, зарубаний в бою!». Багато що змінилося, і поет уже не у свитині, не в піджаці, а у шляпі й пальто. А душа та ж сама. Побувавши у рідних місцях, він розуміє, що не заповнив «анкету життя», що треба

Працювать, працювать безумовно!

Кожній хвилі нема ж вороття!

Так, від «малої батьківщини» через працю і думку зір поета звертається до великої Батьківщини, знов осмислюючи, що таке патріотизм, яке місце він посідає в душі, що робить людину патріотом. У поезії «Любіть Україну» Сосюра із властивою тільки йому схвильованою емоціональністю звертається до всіх співвітчизників, наче хоче передати найважливіший висновок, який зробив у житті. Любов до Батьківщини з великої літери повинна бути свідомою і водночас природною:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

Як вітер, і трави, і води...

Україна – «неопалима купина», що палає у віках, не згораючи, краса її «вічно жива і нова», а мова –солов'їна. Сосюра закликає й благає, у його інтонаціях немає «категоричного імперативу», він звертається до читача як до друга, щоб сказати йому дуже важливе: без любові до України не можна буде любити інші народи, коханий відвернеться від дівчини, якщо вона «не любить Вкраїну» .

Сосюра не раз замислювався над плинністю людського життя. Він знав, що колись ляже в землю, як насіння, а нові покоління зростатимуть. Але в поезії «Любіть Україну» він знаходить відповідь на питання – а що потім? Відповідь проста:

Любіть у коханні, в труді, у бою,

Як пісню, що лине зорею...

Всім серцем любіть Україну свою, –

І вічні ми будемо з нею!

Вибач якщо багато можешь вирезать если что то лишнее