Надо твір "драма закоханого сердця в поезії івана франка" в кратком виде.

Непохитний воïн духу, революцiонер i каменяр, iван франко, уявляється людиною мiцного душевного гарту, залiзноï волi, яка затисла в твердий кулак усякий вияв нiжного почуття. та прочитавши збiрку "зiв'яле листя", вiдкриваєш для себе iншого франка: трепетного i вразливого, тривожного i покiрного, здатного на велику любов i глибоке страждання. слово поета набуває нового забарвлення, iншоï тональностi. зiткане з мiсячного сяйва, хмiльного чар-зiлля, свiтанкових рос, квiткових пелюсток, таємничого шепоту й нiжного зiтхання, воно дихає свiжiстю, повнотою життя, вiчною молодiстю душi. тiльки чому ж так рано душу торкнув осiннiй холод, чому зiв'яло листя на деревi любовi? не радiсною весняною повiнню розливається серце лiричного героя, а холодними рiками розпачу й туги. i накинуто на ту осiнню любов чорний серпанок скорботи. поет приречений на палке, безнадiйне почуття, яке нiколи не торкнеться холодне серце гордоï красунi:   щось щемить в душi, мов рана:   се блiдая, горем п'яна,   безнадiйная любов. почуття лiричного героя мiнливi, як осiннiй день: надiя, розлука, смуток, i знову пориви до щастя. кохана зневажила цвiт його душi, згордувала чистим коханням, зруйнувала свiтлу мрiю, та вiн не бажає ïй помсти. мудрому серцю поета давно вiдомi вселюдськi закони добра i зла, за якими вбивство любовi карається, як важкий грiх. вiн знає, що дiвчинi вiдiллються його гiркi сльози й пекучi муки, та не злорадство, а спiвчуття й жаль сповнюють його серце:   та боюсь за тебе дуже,   бо любов - то мстливий бог;   як одно ïï зневажить,   любить мститься за обох. справжня любов завжди великодушна. герой прощає коханiй усi кривди й образи i вже готовий зраненим серцем прийняти кару на себе. особливо го лiризму й задушевностi вiршам франка надає поетика народноï пiсенноï стихiï. поезiя "червона калино, чого в лузi гнешся? " написана у формi дiалогу, характерного для фольклорних творiв. у народних пiснях червона калина виступає символом нiжноï i вродливоï дiвчини. у франка цей образ втiлює прагнення до свiтла i сонця, любов до життя i найглибшi людськi переживання. кохання - то сонце в його життi, хай i зрiдка воно визирає iз-за похмурих осiннiх хмар. блискуча iмiтацiя пiд народну пiсню, ïï чаруюча поетика вiдтворена i в поезiï "ой ти, дiвчино, з горiха зерня". контрастнi народнопоетичнi порiвняння малюють суперечливий образ коханоï, в якому ясна краса поєднується з гордою вдачею:   ой ти, дiвчино, з горiха зерня,   чом твоє серденько - колюче терня?   чом твоï устоньки - тиха молитва,   а твоє слово гостре, як бритва? поезiя вiдтворює драматизм нiжноï любовi лiричного героя, для якого втрачена мила є водночас i радощами, й горем. лишилась тiльки невгасима любов, яка ранить його серце. хоч кохання i принесло поетовi бiль та розчарування, вiн не проганяє його зi свого серця. у вiршi "чого являєшся менi у снi? " лiричний герой, незважаючи на глибоке страждання й душевнi муки, лелiє чистий образ коханоï, що тiльки у снi приходить до нього. боляче щемить серце вiд того прекрасного марева, яке нiколи не стане дiйснiстю. яснi очi коханоï запалюють його душу вогнем почуттiв i бажань, але вiн змушений щоразу приборкувати своє нерозумне серце. та хiба любов пiдвладна волi й розуму? хвиля почуттiв накочується з новою силою, i той потiк, ту могутню стихiю вже не зупинити. покiрно впускає ïï лiричний герой у своє серце, щоб хоч у снi зазнати п'янкого щастя кохання:   так най те серце, що в турботi   неначе перла у болотi,   марнiє, в'яне, засиха, -   хоч в снi на вид твiй оживає

літературний рід: лірика.

жанр: ліричний вірш.

вид лірики: філософська.

провідний мотив: таїнство різдвяного вечора (переплетення христи­янських і язичницьких мотивів).

віршовий розмір: хорей.

біблійну легенду про народження христа б.-і. антонич розкрив по-своєму. син божий має людську подобу, то чому б йому не народитися «в лемківськім містечку дуклі»? а замість пастухів прийдуть лемки й принесуть у дарунок «місяць круглий», котрий буде у матері марії, як золотий горіх. і це не треба розуміти, як святотатство, це відчуття близькості своєї до сина божого, єдності з тим, хто взяв на себе гріхи людства й постраждав за нього.

літературознавці про твір. б.-і. антонич не вдавався до «оязичнення християнства» чи — навпаки. він уміло взаємодоповнював дві одна­ково рідні українцям релігійні системи. як-от у вірші «різдво», де християнське таїнство народження спасителя тонко помережане язич­ницькими мотивами. саме воно відбувається в українському, лемків­ському середовищі. і навіть волфи уподібнюються до лемків: «прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий». образ місяця, що проймає  увесь твір, — теж праукраїнський, язичницький символ різдва, народ­ження нового світу. отже, залучаючи творчу фантазію, уяву, автор щільно переплітає християнську й українську традиції, робить інтим­ним переживання віри

Климко – сирота. щирий, добрий, працьовитий; мужній, вольовий; благородний, чуйний, уважний, турботливий, винахідливий. прагнення навчитися; відповідальний за доручену справу; шанобливе ставлення до дружби . головний герой виявляє непереборну готовність дійти до заповідної мети, терпляче зносячи важкі випробування. г. тютюнник втілив в цьому творі свій ідеал людини у маленькій сирітській душі. климко носив стільки доброти, милосердя, співчуття до знедолених і стражденних. він не боявся в 11 років вирушити в далеку дорогу по сіль. цей маленький лицар ризикував власним життям, щоб врятувати близьку йому людину. образ климка вимальовується з автобіографічного життя автора. вразлива від природи, ніжна душа хлопчика стає ще чутливішою від пережитих подій у дитинстві і ще з малих літ він почувається самотнім, ніким не захищеним мандрівником. усе своє коротке життя климко більше піклувався про інших, ніж про себе. утрати-вши єдину рідну людину, климко не може опанувати себе, аж поки не виникла потреба опікуватися долею своєї вчительки. доля немов винагородила хлопчика за високе благородство помислів і вчинків. але зла було так багато, що воно не дало маленькому добро творцеві лишитися живим. війна полонила всіх у свої обіймах… . ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдою про благородних людей. схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.