Твір на тему (життя прожити - не поле перейти) "двір життя" p.s не по теме не надо и что было примерно минимум страница с половиной!

«життя прожити — не поле перейти», — каже народна мудрість. чому? бо «життя є страждання», якщо вірити гаутамі. здавна люди помітили, що не існує тих, хто був би щасливим в усьому. хто має багатство, той не має душевного спокою, і навпаки. а що краще? важко сказати.немає людини, життя якої складається абсолютно щасливо. чому? бо в житті завжди є труднощі. через них має пройти кожен. якщо ж людина ніколи не зазнавала ніяких проблем, вона перестає бути людиною. йдучи життєвим шляхом, ми весь час вчимося. це навчання неможливо пройти теоретично, його пізнають лише на власній практиці. життя здається складним, через те що ми не бажаємо сприймати його таким, яким воно є. людина часто буває незадоволена своїм життям, заздрячи іншим, адже завжди є хтось красивіший, багатший, успішніший, щасливіший за неї. але це тільки на перший погляд, тому що абсолютно у кожного є свої негаразди, свої «скелети у шафі». якщо замислитися глибше, то розумієш, що так само завжди є хтось набагато нещасніший за тебе, і твої проблеми порівняно з його горем — дрібниці. тому треба радіти просто тому, що ти живеш, насолоджуватися кожним прожитим днем, адже час спливає дуже швидко. люди завжди прагнуть прожити свій вік так, як вони мріють. мрії — це чудово, але десь існує межа, за якою мрій бути не може. адже людина має мріяти про те. чого вона може колись досягти. інакше мрії розбиваються, а на серці залишається тільки біль. люди часто обирають у житті легші шляхи. але чи завжди вони є кращими? навряд чи. коли ховаєшся від труднощів, уникаєш справжнього, повноцінного життя. чому? бо якщо воно повне — то і радістю, і горем.життя може здаватися страшним, жорстоким, якщо не розуміти його. то що ж робити? завжди боятися чи приймати його таким, яким воно було; є і буде? мабуть, друге. але ще є третє. це — смерть. та не будемо розмовляти на цю тему. людське життя важке не лише через фізичну працю, а й через працю душевну. без останньої людина перестає бути людиною. багато хто в гонитві за матеріальними благами забуває, що найважливіше в житті — душевний спокій. а його має тільки той, хто присвятив себе іншим людям. гаутама був правий, коли сказав: «життя є страждання». щоб позбутися цього страждання, кожен має шукати свій шлях. але слід пам'ятати, що шлях у людини тільки один. якщо вона втратить його — втратить і себе.

Спочатку, коли тільки лиш дочитаєш твір, здається, що Дон Кіхот бідний безумець, що потонув у вирі власних мрій. Чоловік в 50 років раптово втрачає глузд і вирішує, що він ніхто інший, як лицар! Звучить абсурдно, але роман Мігеля де Сервантеса показує нам саме цю картину. Хоча може тут все значно глибше?

Дон Кіхот – збіднілий ідальго, який, начитавшись лицарських романів, схибнувся і став думати, що він і є лицар і віднині мусить здійснювати славні подвиги в ім’я своєї дами серця – Дульсінеї Тобоської. Дон Кіхот покинув реальний світ і занурився у світ власних фантазій. Чому він це зробив? Звичайно ж тому, що його не влаштовувало його власне життя. Проміняти бідну реальність на багату уяву – хіба в наш час не можна зустріти чимало таких прикладів? А Дон Кіхот, можливо, був одним з перших, хто наважився на таку “сміливість”. Тим не менш, він хотів робити добро іншим людям, а не тільки собі. І дарма, що часом це виглядало смішно і безглуздо, головне – його світлі помисли. Тож постає питанням чи справді Дон Кіхот безумець чи він просто мрійник, якого не задовольняли реалії його життя? Я думаю, що другий варіант і є відповіддю на запитання.

Чи є в сучасному світі такі самі Дон Кіхоти? Звичайно є. Сучасний світ дуже багатогранний. Часто він може видатись дуже складним і тому людині легше поселитися в своєму вигаданому світі, ніж жити в реальному. Боротися за добро здається дуже важкою справою, тому краще звершувати ці справи в своєму маленькому світі, де все видається набагато легшим і простішим. Мрійники Дон Кіхоти живуть на всіх континентах і є різними за віком: підлітки, дорослі і навіть люди похилого віку. Так легше, так краще, так простіше. Але чи не краще наважитись жити в реальному світі? Скинути з себе полуду донкіхотства і робити щось хороше для себе і своїх ближніх тут і зараз, а не лише в своїх фантазіях? Я вважаю, що реальність краще, ніж будь-які мрії. А людям-Дон Кіхотам я можу лише дати пораду – насмільтесь покинути свій фантастичний притулок і ви побачите наскільки прекрасне реальне життя!

Не давно я прочитав комедію Тараса Григоровича Шевченка “Сон” “У всякого своя доля”. У цому творі я хочу поділитися з вами о моїх враження отриманих після прочитання цієї комедії.
Перше що вразило мене-це епіграф поеми, в якому автор розкриває головну ідею твору: довести до читача правду про країну зла та насильства. На самому початку автор іронічно змальовує людей, які населяли країну і розповідає про їхню працю в таких рядках: “той мурує-той руйнує”. Сюжет поеми складається з 3-х картин в яких автор по черзі описує Україну, Сибір та столицю Російської імперії Санкт-Петербург. В першій картині автор дуже вдало змальовує рідні пейзажі та схід сонця в безтурботних тонах. Але раптом як грім серед ясного неба автор придивляється та баче: як під тином лежить опухла від голоду дитина, що не все так гарно на рідній земл,і що люди потерпають від експлуатації на панщині, мруть від голоду, тяжких хвороб. Ось що вражає в цій картині вдало змальований поетом пейзаж та страшні муки рідного народу на його красивій землі.
Друга картина-це політ над вічною мерзлотою Сибіром. Тут автор також доносить до читача пейзаж, але зимовий. Далі герой комедії чує, як затріщали кайдани і як тяжко людям у неволі. Тут герой бачить не тільки злочинців, але й на думку автора, чесних і справедливих людей, одним словом цвіт нації. Ця картина ще страшніша за попередню, бо тут герой зрозумів до чого дійшов уряд зібравши всіх неугодних у тісній могилі. Далі герой ставить запитання: а за що народ терпить такі муки, і обвинувачує в цьому царя. Далі автор рішуче закликає боротися проти царату. Ось чим вразила мене ця частина, рішучістю автора та його закликами боротьби проти гнобителів.
Третя картина, як і попередні починаються з пейзажу, але на цей раз вже міського. Автор описує російські міста. Коли герой потрапляє в столицю імперії то зустрічає свого земляка дрібного чиновника, який своєї рідної мови відцурався та чужої не навчився. Тут автор називає цього чоловіка мерзенним каламарем і описує його, як втратившого національну свідомість та гідність. Потім герой потрапляє до палацу царя і викрикує: “Ось де рай!”. Потім автор вдало змальовує панів, називаючи їх пикатими. Пузатими. Потім автор описує царське подружжя застосовуючи при цьому різні художні засоби. І вкінці автор доходить висновку що цар це не цар без тюрми народів-Сибіру, без своєї челяді, та чиновників. Ця частина дуже вражає сатиричними описами царату та чиновників.
Ця сатирична поема дуже вдало поєднала в собі опис страждань простого народу, який не прокладаючи сил тяжко працює на своїй землі і водночас вмирає з голоду, та райське життя панів, які живуть собі безтурботно в розкоші та достатку.