Розкажіть в коротком про повість-легенду планетник

Планетникя приїхав працювати агрономом у село вербівку. там я жив на квартирі в старенької бабусі олени булиги, яка розповіла мені легенду про планетника.а почалося з квітки, з нарциса. планетник був малим хлопчиком. він, як усі ми, прилетів з вирію казки на свій берег. тоді й не помишляв, що йому судилося стати бурівником, хмарником. бо хто знає, що йому написано на роду? ми всі, мов листя на дереві, — кожен листочок інакший.мати порпалася на городі, він сидів у хаті, у вікні, бо ще було зимно. не знав, що таке штанці: тоді довго ходили у самих грубих та довгих сорочках. спостерігаючи, як мати працює заступом, певно, починав дещо розуміти. мати, не розгинаючись, розпушувала холодну землю, лазила на колінах, розминаючи кожну грудочку, дихала, хукала на неї, ві їй своє тепло і свій дух; вправно пробивала пальцями ямки і жваво та побожно тикала й тикала, набираючи з прополу насіння, яке вигрілося у численних вузликах за зиму. так з кожною весною творилася грядка. коли вона була чорна й м'яка, рівненько заскороджена і коли мати, схилившись на держално важких дерев'яних грабель, дивилася на сонце та усміхалася, кличучи його до себе й до своїх грядок і сама пориваючись до нього, впускала сонце собі в коси, в голову і в саму душу, — хлопчик танцював у вікні, теж поривався до сонця. його охоплювала така радість, що вибігав босоніж, в одній сорочині, на поріг, лепетів щось незбагненне. і, кинувшись у поривистий танець, вибивав ногами дрібушечки й ляскав у долоні. за те був битий і голосно плакав. минав час.цілу зиму сидів у курній хаті, наче ота насінинка, запхнута й зав'язана у торбинку. чимало вузликів висіло у сухих кутках під сволоком і лежало в кобашці31. втішався, гріючись у теплому просі на печі. а ще було втіхою, коли корова теля і окотилися вівці. маленьке телятко, дрібні ягнятка жили в хаті. хлопчик розумів їхню мову, сам мукав і бекав: разом чекали тепла. з ранньої весни й до морозів не хотів повертатися до хати, навіть у ній спати, бо на те була клуня. він ріс, як біб на городі, як журавель на болоті.найбільшою мрією стало самому щось посіяти і щоб воно зійшло. хлопчик і робив це, наслідуючи маму. серед літа, після теплого дощу, пересадив у глевке болото траву, але вона чомусь не прийнялася.нарешті, коли трішки підріс, мати пообіцяла, що він сам посадить щось на городі. про це багато й радісно мовилося взимку, коли вікна були так замуровані морозом, що крізь них нічого не було видно. кожного разу, до своїх торбинок-вузликів, чи не поточили їх миші, мати казала: «ось дочекаємося »його це захопило: весна снилася йому з ночі в ніч, і він оповідав свої сни теляткові, ягняткам: «я знову бачив чуєте: вона — у вінку! »у ті сиві часи, як і завжди, хліб діставався нелегко. хіба даром приказують, що він у поті чола? орали сохою, в яку запрягали волів. не знали заліза, бо воно йшло на списи й шаблі. і хати ставили без жодного цвяшка — не те, що зараз. одначе, перш ніж зрубати зруб, а чи виліпити ліплянку, відводилося місце, яке рідко дарував кріпакам пан, а частіше воно переходило в посаг32. місце заздалегідь обживалося — садився садок, оброблявся город. зводилась хата, а навколо неї вже й росте, і цвіте.така хата була й в хлопчика. а її низькі маленькі вікна заслоняли квіти.спочатку цвіли нарциси й тюльпани. тоді засвічувалися, як ліхтарі, мальви. за ними — калина, а вже потім зозулині черевички, повні півонії, ще повніші й пухнастіші жоржини, а під осінь жовті баранці й сивий мороз. а ще втесувався серед них самостійний соняшник, як сторож у житньому брилі. розкошували там кручені паничі й розтріпана наречена. дикі ромашки біліли розсипом у мураві. хміль крутився по тичині, забравшись на стріху, а по ньому вилась повійка, яка розплющувала очі із сходом сонця, а із заходом заплющувала.явори і ясени, дуби і липи, здавалось, народили цю хату, а хата вродила яблуні, вишні, груші, сливи і насіяла навколо себе квітів. вориння замість воріт, перелаз замість хвіртки і журавель-криниця край вулиці — одна на цілий куток, теж були, як вроджені, мовби їх ніхто ніколи не ставив, не копав. як і широке гніздо на хаті, біля димаря, де жив бузько-мудрець: він відчиняв своїми крилами весну і зачиняв літо.чому ж дивуватися хлопчикові, що зі своєї зав'язі нічого так не хотів, нічого так не прагнув, як щось посіяти й посадити? сніп жита на покуті — «дід», тепле просо на печі заохочували.і ось він дочекався весни. мати дозволила йому пересадити нарцисика з-під хати на город. адже ж ця квітка росте з цибульки, яку висаджують восени.усе ще ходив безштаньком. закутаний у хустину, кінці якої пущено під пахви, в сірячку із закачаними рукавами й довгими полами, в личаках33, намотаних до колін, скидався на дівчину, а ще більше на якусь прояву, мовби він і не чоловічої статі. бистрі. руки беручкі. землю зверху розпустило, а всередині вона була ще промерзла. хлопчик присів біля нарцисового кущика, обдивився його зі всіх боків, погладив

п’єса івана карпенка-карого «сто тисяч» розповідає цікаву історію про низькі людські почуттях і якостях. як зрозуміло з самої назви твору, найголовнішою мотивацією для головного героя твору є тільки гроші. герасим калитка був дуже жадібним, не мав нічого більш важливого в своєму житті, ніж збагачення. в цілому цей образ був досить характерним для того часу. тоді справді гроші і земля були надзвичайно важливими для людини і її успішного життя.

у відповідності до змісту твору, герасим калитка дуже любив дві речі – гроші та землю. у творі наведено величезна кількість прикладів того, як він все це любить і наскільки він жадібний у зв’язку з усім цим. він докоряв своїх слуг за зайвий з’їдений ними шматок хліба, хотів одружити свого сина на багатій дівчині, яку син не любив. він був жадібний навіть по відношенню до власної дружини, яка просила дати їй коней, що добратися до міста. більше того, герасим калитка був готовий на будь-які хитрощі і навіть на незаконні дії, щоб хоча б трохи збагатитися. одного разу до нього в гості прийшов єврей і запропонував за кілька тисяч справжніх грошей купити сто тисяч грошей фальшивих, які неможливо розпізнати. герасим був настільки жадібний, його свідомість було настільки помутнілою, що він погодився на цей очевидний обман. крім того, йому були сильно потрібні гроші, щоб дати їх у борг під заставу чужої землі смоквина, а потім витребувати цю землю собі. на жаль для герасима, сто тисяч, видані йому євреєм, виявилися простими папірцями, а тому він не зміг купити землю смоквина, та й видані єврею гроші були втрачені.

немає жодних сумнівів у тому, що навіть якщо б афера герасима калитки виявилася успішною, щасливою ця жадібна людина ніколи не стала би. вся проблема в тому, що людська жадібність просто не має меж. якщо людина жадібна, вона ніколи не заспокоїться. помилково вважати, що багаті люди не можуть бути жадібними, тому що у них багато грошей. навпаки, якщо людина багата, значить, гроші для неї дуже важливі. а це в свою чергу говорить про те, що вона їх надзвичайно цінує і ні за що не віддасть і не поступиться будь-кому іншому ні за яких обставин.

можна з упевненістю говорити про те, що герасим калитка не заспокоївся б, якби отримав землю смоквина. більше того, ця удача зробила б його ще більш жадібним до грошей і до землі. він би відчув, що у нього все виходить, що всі його афери проходять, а тому продовжив би шукати можливості наживатися на оточуючих. я думаю, що невдача герасима повинна була послужити йому уроком і показати йому, що гроші і земля можуть зіпсувати людину.

1. герасим никодимович калитка — реалістичний тип куркуля — нагромаджувача грошей і «преоберетателя земельки». 2. зовнішність і портрет. 3. риси характеру героя: 4. г. калитка та : 5. багатство, гроші, земля — ось основна мета в житті заможного селянина. 6. значення образу герасима калитки в українській літературі. риси характеру  герасима калитки  а) жадність і підступність; б) заздрість та хитрість; в) лицемірство і зажерливість; г) лицемірство та деспотизм. г. калитка та : а) зневажливе ставлення до освіти, членів родини; б) постійне прагнення до збагачення; в) здатність до ризику; г) знання законів і водночас протиправні дії; д) обмеженість у якості власного харчування та робітників; е) чутливість до образи на свою адресу;