Чому мене навчив твір маленький принц твір быстро

Мы можем научится морали лиса.именно он вынес ее нашему главному герою,а именно: мы должны дорожить своими друзьями и близкими,ведь однажды можем потерять их.   все знают,что в конце рассказа маленький принц погиб от змея,он попал не телом,а душой к соей розе.

Українська проза другої половини XIX ст. засвідчує тематичне багатство та розширення проблематики. Письменники-реалісти відображають складність і строкатість нових суспільних процесів. Закономірно, що в центрі художніх творів постають будні пореформеного села. Ідеться про соціальне розшарування сільського населення і його наслідки в долі людини: руйнування моральних засад у родині, поява безземельного селянства і нових сільських багатіїв, фінансове й моральне банкрутство вчорашніх поміщиків, початок пролетаризації селянства.

Проблему руйнування родинних зв’язків на ґрунті дрібних майнових інтересів Іван Нечуй-Левицький розгорнув у соціально-побутовій повісті «Кайдашева сім’я».

Починаючи із 70-х рр. XIX ст. у прозових творах гається зміна принципів характеротворення. У творах Панаса Мирного, Івана Франка, Бориса Грінченка вже немає традиційної для, скажімо, Марка Вовчка опозиції: пани-кріпосники - аморальні визискувачі, селяни - безпомічні й безмовні жертви.

У прозі другої половини XIX ст. акцентовано морально-психологічну проблематику. Письменники-реалісти висвітлюють докори сумління героя за вчинені злочини. Так, Панас Мирний у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» психологічно переконливо змалював процес душевної спокути як головного героя Чіпки Варениченка, так і другорядних персонажів: «А може ж, воно й гріх так робити?.. Може, за все те оддячиться, хоч не на сім, то на тім світі!» (Тимофій Лушня).

«Се вже не та поетична, подекуди аж переборщено поетична та квітчаста мова Марка Вовчка, не штучна, силувана, академічно неповертлива мова Куліша, - се переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом».

Іван Франко

Проблема драматичного, а часом трагічного становища української жінки, яку в 1860-х рр. актуалізувала у своїх оповіданнях Марко Вовчок, поступово трансформується в проблему жіночої емансипації, про яку так виразно заявляє Павло Радюк («Хмари» Івана Нечуя-Левицького). Іще потужніше ця проблема постала в прозі 80-90-х рр. XIX ст. у творах Олени Пчілки, Івана Франка та Михайла Павлика.

Українська проза другої половини XIX ст. прикметна й тим, що все частіше в епіцентр художнього зображення потрапляє проблема різночинної інтелігенції та з’являється національна інтелігенція: «Хмари» (1874), «Над Чорним морем» (1890) І. Нечуя-Левицького, «На дні», «Перехресні стежки» (1900) І. Франка. Письменники створюють галерею позитивних образів інтелігента-народника, «нового чоловіка», який ставить перед собою шляхетне завдання - підвищення освітньо-культурного рівня селянства.

Нові соціальні колізії та новий об’єкт зображення, відповідно, потребував і нових засобів художнього відтворення. Зазнає змін і характер оповіді: замість форми Я-оповідач (перша особа однини), письменники вдаються до форми третьої особи. Зменшується роль і значення повчальності, поглиблюється авторська присутність і психологізм.

В останні роки свого життя, попри хворобу, Старицький написав історичний роман «Оборона Буші» (1894), романи «Перед бурею» (1897), «Молодість Мазепи» (1898), «Розбійник Кармелюк» (1903) та інші російською мовою.

«Розбійник Кармелюк» вперше опубліковано в газеті «Московский листок», окремою книгою цей роман вийшов у Москві 1908 року. Українською мовою роман виходив у Львові (1909—1910) та у Чернівцях (1927). У 1927–1928 р.р. під назвою «Кармелюк» роман вийшов у Києві за редакцією Л. М. Старицької. У 1957 та у 1959 роках роман з незначними скороченнями видавало видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь». 1965 р. цей роман випустило видавництво «Дніпро» російською мовою під назвою «Разбойник Кармелюк», а 1971 року — українською мовою під назвою «Кармелюк».

В романі відтворюється широка картина визвольної боротьби українського народу в першій половині ХІХ століття на Поділлі, і з використанням історичних і фольклорних джерел змальовується образ мужнього й талановитого організатора селянських мас. Ім’я народного бунтаря довго було в селянському середовищі символом помсти гнобителям за кривди і знущання. Письменник цілковито спростував офіційні твердження про розбійництво Кармелюка, протиставивши їх сповідуваним героєм віковічним приписам народної моралі. Важливо також, що М.Старицький наполегливо акцентує на тому, що Кармелюк, як і гайдамаки, вів боротьбу передусім проти польсько-шляхетських чужоземних поневолювачів. «Разбойник Кармелюк» є цінним надбанням української історичної романістики. Поєднуючи просвітительські, реалістичні та неоромантичні тенденції в зображенні подій і осіб, М.Старицький написав високохудожній твір про героїчну боротьбу подільського ватажка за національне та соціальне визволення. Написаний російською мовою твір є одним із непересічних явищ класичної української історичної прози, виявом ментальності і частиною творчого доробку українського письменника-патріота. Це – один із перших помітних кроків на шляху до художнього втілення національно-визвольного руху нашого народу, очоленого Кармелюком.

В еволюції художнього мислення другої половини XIX ст. творчості М. Старицького судилося стати єднальною ланкою від традиції до нової естетичної свідомості кінця XIX – початку XX ст. У вітальному листі на ювілей М. Старицького-письменника, «який увесь вік дбав, "щоб наше слово не вмирало», Леся Українка писала: «І коли наше слово зросте і зміцніє, коли наша література займе почесне місце поруч з літературами інших народів (я вірю, що так воно буде!), тоді, спогадуючи перших робітників, що працювали на не вправленому, дикому ще ґрунті, українці, певне, спогадають добрим словом Ваше ймення», цим означивши творчий шлях Михайла Старицького як шлях одного з піонерів у духовному відродженні України.