Твір роздум: "війна в моїй родині"

Сліди війни в моїй родині Про фронтовиків, які пройшли всю війну й зустріли перемогу біля стін Рейхстагу сказано дуже багато, зібрано й записано безліч цікавого, героїчного матеріалу. Та чомусь рідко ми згадуємо тих бійців, яких ворожі кулі і снаряди зробили каліками в перші ж дні війни. Які відчули на собі розпач відступів, гіркоту поразок. Через каліцтва, отримані в перших сутичках з фашистами, вони не змогли взяти участь в великому переломі, який стався під Сталінградом, а тим паче дійти до Берліна і насолодитися п'янким почуттям перемоги. Хотілося б розказати про людей, які, на мою думку, заслуговують на нашу пам'ять і повагу та показати це на прикладі життя мого прадіда Гончаренка Анатолія Єрофейовича. Гончаренко А.Є. народився 5 березня 1919 року в селі Вербівка в хліборобській родині Гончаренків Єрофія та Марії. Анатолій був старшим із восьми дітей. Сім'я жила бідно. Чоботи були одні на всіх та й окремий одяг носили по черзі. Про голод 1932-33 років тринадцятирічний Анатолій запам'ятав  дуже добре. З горем пополам хлопець закінчив шість класів і пішов працювати в місцевий колгосп ковалем. Весною 1937 року був призваний до лав Радянської Армії. Службу розпочав на кордоні з Латвією рядовим солдатом. Військову присягу прийняв у січні 1939 р. Пройшовши навчання по підготовці молодшого командного складу, отримав звання старшого сержанта. З травня 1939 р. по червень 1940 р. був командиром відділення на прикордонній заставі. Війну зустрів у званні старшини . Про початок війни прадід згадував так:           Усе трапилося на світанку. Антон крізь сон почув жахливий і такий знайомий звук. Знайомий, бо напередодні разом з товаришами чув його далекий відгомін. А тепер так близько! А тільки вчора командир перед строєм виголосив: "Не панікувати! Війни не буде! Не вірте підступним чуткам".             Швидко зіскочивши з ліжка, Антон почав одягатися. Оглянувся: навкруг вирувала паніка. Напівроздягнені бійці хапали зброю і вибігали надвір. Не діждавшись командира, Антон теж попрямував за всіма. Жах охопив хлопця: земля стугоніла від вибухів, здіймалася вогненними кусками і опадала, накриваючи вбитих і поранених. Переборовши розпач і страх, він почав діяти. Насамперед зупиняв бійців, охоплених панікою, і наказував  бігти в укриття та збиратися біля командира, адже сам був сержантом і відчував відповідальність за кожного підлеглого. Потім, взявши сміливіших, поповз до поранених. Багатьох врятувати не вдалося. Порахувавши бійців, спроможних іти й нести безпомічних, комбат віддав наказ відступати.             Пайки швидко скінчилися, бо в паніці було захоплено їх дуже мало. Поранені просили води. На перев'язки хлопці віддавали спідню білизну. Тож було вирішено зупинитися в першому населеному пункті. Це було село. Так до болю й щему схоже на рідну Вербівку, де залишилося семеро братів і батьки. А ще Галинка. Рідна, єдина, його кохана, задля якої він готовий пройти крізь пекло, якби тільки їй було добре, аби її очі світилися щастям.        Німці наступали стрімко. І знову наказ "відступати". Йшли без зброї. Розпач не давав Антону дихати на повні груди. Коли зупинилися в якомусь невеличкому містечку і отримали наказ "розташовуватись та відпочивати", він навіть не оглянувся, щоб вкотре порахувати своїх товаришів, бо знав і так: живих залишилось мало. Саме число він не хотів промовляти ні в слух, ні подумки.                         Медаль "Захисту Вітчизни" – 1999 р. Прадід прожив довге, але нелегке життя. За це йому низький уклін і щира повага. В лютому 2009 р. Гончаренко А.Є. помер, не доживши кілька днів до свого 90-річчя.  

Відповідь:

Який вірш із збірки «Зів’яле листя» мені найбільше сподобався

Коли ми отримали завдання написати твір про свій улюблений вірш Івана Франка із збірки «Зів’яле листя», то я вже знала про який саме вірш хочу розказати. Більш того, я впевнена, що саме цей вірш подобається ще багатьом справжнім шанувальникам творчості  відомого поета. Здавалося б, це ж так легко! Відомий вірш ще більш відомого автора.  На  чистий аркуш паперу переді мною дрібними намистинками посипалися слова про геніальність визначного майстра – Івана Франка. Про те, який він відомий і знаний у всьому світі прозаїк, літературознавець, драматург, перекладач, журналіст, критик. Про ніжність його неповторної  інтимної лірики. І все це дійсно так, і все це вірно, але чомусь мені здалося, що у цих моїх словах не вистачає душі. Тієї самої, яка і досі живе у віршах Івана Франка, що зібрані в жмутки, як зів’яле листя. Що мої слова наче камінь – вірні, тверді, але якісь холодні і неживі. Що вони не печуть і не хвилюють так, як рядки  цих  відомих віршів. І чогось мені раптом спало на думку - а що б  я сказала тій  дівчині, якій присвячений мій улюблений вірш. А може так….

«Доброго дня, чарівно незнайомко!  

Ви дійсно чарівні ! Я у цьому впевнена, тому що я Вас бачу перед собою. Хоч і очима безтямно закоханого у Вас чоловіка. Я бачу Ваші чудові і ясні очі, які разом з тим чомусь сумні. Вони сині, чисті і глибокі, адже Ваші очі «немов криниці дно студене». Я милуюся Вашими червоними «мов зарево» устами. І мені дуже шкода, що ці гарні уста німі, що в них ховається докір, або страждання, або несповнене бажання.  Я заздрю Вам. Але мені одночасно і шкода Вас. Вас так вірно кохає чудовий чоловік з ніжною душею. Кохає, не зважаючи на те, що Ви в житті ним «згордували», чим його «серце надірвали». Кохає, незважаючи на Вашу холодність  і байдужість. Невже Ви дійсно не розумієте, що  лише Ви – джерело і радості, і смутку у житті відомої  Вам людини ? Невже Ваше серце настільки крижане, що його не в змозі  розтопити  жар  душі закоханого?  Невже  Ви не чуєте  голосні  ридання  його пісень, що лунають із самого серця ?  Ви дійсно не помічаєте поряд з собою його закоханих очей ? Шкода… А тим часом,  байдужа Вам людина бачить Вас у кожному своєму сні. Майже кожного дня його душа волає: «Чому  являєшся мені у сні ?»  Який жаль і печаль  розриває його серце… Це змушує його кохати Вас і одночасно докоряти цим нерозділеним коханням. Невже Ви не бачите, як він мріє позбутися цього нестерпного болю, щоб  перестати Вами марити, не бачити більше Вас у снах, і тут же прохає:  «Являйся, зіронько, мені!  Хоч в сні!» Якби я була тією дівчиною, у яку так палку закоханий  поет, то я б відповіла взаємністю. Не гордуйте таким чистим і щирим почуттям. Подаруйте хоча б надію. Не даремно ж Ви являєтесь йому у сні. До побачення».

Напевне. уже всім зрозуміло, що мій улюблений вірш  «Чого являєшся мені…»  Чудова, чуттєва, неперевершена поезія. І як шкода, що у мене немає такого таланту, як у Івана Франка, щоб підібрати  слова для опису того, наскільки він мене зворушив.  

Пояснення:

Українська мова славиться своєю мелодійністю і співучістю. Українська народна пісня здавна вважається душею українського народу, його скарбом і гордістю. Українська пісня — одне з найцінніших надбань українського народу. Коли вона звучить, серце не може залишитися байдужим і холодним, бо в ній стільки трепетної щирості, ніжності, відвертої довіри.Про красу української пісні говорят по всьому світі. Її милозвучність та гармонія дивують найзятятіших меломанів. Українська народна пісня стала нашою гордістю.Українська краса в поєднанні с народними мотивами ладна творити чудеса. В часи війн наша пісня гріла воїнів спогадами про дім, сім’ю та Батьківщину. Міцний дух, незламність, непокора, сила та героїзм – це все закладено в нородній пісні.
Отже, пісня українського народу – це душа цілої країни, яка буде ще довго жити та цвісти буйними квітками.