Найти байки л. глебова - "малеваный столб", "журба"

Мальований стовп

Обридла дневі суєта людськая,
Спустився він спочити в темноті,
І нічка тихая, мов чарівниця тая,
Прибралася у зорі золоті.
Широкий шлях замовк; ні пішки, ні на возі
Ніхто його не турбував;
Заснули верби на облозі,
І вітер задрімав.
Що ж то таке між вербами біліє?
То Стовп мальований стоїть,
Стоїть і журиться, і серце кам’яніє,
І сумно він у степ глядить.
Чи світ не той, чи доля відцуралась?.
Все глухо там, нічого не чутно.
Десь над болотцем чайка обізвалась,
Як обзивалася колись давно…
Згадалася йому щасливая година,
Як був він деревом, шумів і зеленів,
Як усміхалася червоная калина
І степ широкий серце веселив…
І причувається — десь пісня за горою
Лунає: «Ой, гук, мамо, гук!.»
І сльози капають холодною росою…
Кругом його гуде безсонний жук. На сей раз вибачайте, люде!
Се баєчка не вам;
Нехай вона на спомин буде
Мальованим Стовпам.

ЖУРБА

Стоїть гора високая,
Попід горою гай, 
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай.
Під гаєм в'ється річенька...
Як скло, вона блищить;
Долиною зеленою
Кудись вона біжить.
Край берега, у затишку,
Прив'язані човни;
А три верби схилилися,
Мов журяться вони,
Що пройде любе літечко,
Повіють холода, 
Осиплеться їх листячко
І понесе вода.
Журюся й я над річкою...
Біжить вона, шумить, 
А в мене бідне серденько
І мліє, і болить.
Ой річечко, голубонько! 
Як хвилечки твої -
Пробігли дні щасливії 
І радощі мої...
До тебе, люба річенько,
Ще вернеться весна;
А молодість не вернеться,
Не вернеться вона!..
Стоїть гора високая,
Зелений гай шумить;
Пташки співають голосно,
І річечка блищить.
Як хороше, як весело
На білім світі жить!.. 
Чого ж у мене серденько
І мліє, і болить?
Болить воно та журиться,
Що вернеться весна, 
А молодість... не вернеться,
Не вернеться вона!..

Історичну поему «Іван Вишенський» І. Франко написав під впливом подій XVI—XVII століть, коли відбувалася полемічна бо­ротьба. На відміну від інших його поем, ця дозволяє читачеві глибо­ко зазирнути у душу людську, пізнати психологію людини. Герой поеми Іван Вишенський потрапляє у життєві обставини вибору: чи залишатися серед людей, чи, поки не пізно врятувати себе, податись у аскети?.. — і обирає-останнє.Спокій, перебування на самоті приносять Іванові духовне уми­ротворення. Залившись сам на сам із молитвою, Іван, здається, від­найшов себе у цьому житті, знайшов порятунок. Але випробування чекали на нього, вони були попереду.Надходить лист від земляків, які просять його повернутися, до у боротьбі, бути їхнім «стерником» — поводирем.Будь ти нам духовним батьком,Будь нам прикладом високим,Будь молитвою душ наших,Нашим гаслом бойовим.Раптова звістка з іншого, земного життя, на мить охопила не­спокоєм душу аскета. Задумався на хвилину — і полинув у молитву, відрікаючись від грішних думок. Здається, що аскет переміг у собі живу людину.Ні, не зраджу свого Бога,Не зламаю заповіту І ярмо хреста отсього До могили донесу.Не реагує на голос посланців Іван. Але спокуса повернутися до людей не дає спокою ченцеві — він перечитує листа. Йому ввижа­ється на морі барка з людьми, потерпаючими від нещастя; тими, хто надіслав йому листа з проханням про до Він вагається...Проблема морального вибору знову постала перед Іваном: за­лишитися аскетом, ідучи за покликом духовним, чи поступитися ним і, керуючись серцем, повернутися, щоб служити громадським обов’язкам; повернутися, аби до своєму народові, Батьків­щині? Сумніви охопили Івана, сталося чудо — прийшло просвітлін­ня. Стрепенулося серце в старця, розбуджене тривогою за народ, за Україну. Іван, перехрестившись, пішов прямо у море, залишивши після себе тільки білий хрест, «мов скелет всіх мрій, ілюзій...» Він пішов за покликом серця на до тим, у кого виникала потре­ба у цьому.
Як бачимо, І. Франко на прикладі аскета — Івана Вишенсько- го — довів, що людина не може служити культу, коли Батьківщи­на і народ вимагають громадянських зусиль. Показавши нам ево­люцію внутрішньої психічної боротьби, поет наголошує на ідеї ак­тивної діяльності, на заповіді, де мовиться про любов до ближнього; не заперечуючи релігійних постулатів, закликає до самопожертви.

Співчуття - одна з найголовніших рис, якою може володіти людина. В наш час воно є надзвичайно цінним, адже зустрічається все менше людей з цією рисою. Вміти співчувати потрібно всім, хто б це не був: злидар, поранений долею чоловік чи беззахисне кошеня. Той, хто вміє проявити свою людяність та милосердя до ближнього може чесно носити звання "людина". Маючи велике серце, ми формуємо свою справжню сутність. Співчуваючи готуємо себе до життя, яке часто буває надто жорстоким з тими, хто бажає всім миру і добра, але яке заступається за того, хто вчинив велику кількість зла оточуючим.

Отже, співчуття - важлива деталь нашого існування, яка неодмінно беру участь у створенні подальшої долі всього людства.