Що мені наспівала лісова пісня, твір

Ім’я Лесі Українки навічно увійшло в історію української літератури, як ім’я поетеси, в чиєму серці живе безсмертна іскра Прометея. Тому з-під пера цієї великої жінки виходить чудова драма-феєрія, у якій зображується невмирущість духовної краси. Краса ніколи не вмирає в серці Лесі Українки, як і в серні у її улюбленої героїні — Мавки з «Лісової пісні».Мавка — лісова дівчина — живе серед дивовижної природи, серед своїх братів та сестер. У них єдина душа, вони живуть єдиними почуттями, тому і не дозволяє Мавка Лукашеві надрізати ножем березу: «Не убивай!» Своїм серцем вона відчуває навколишню красу: відчуває її в шелесті дерев, щебетанні птахів, навіть у тому, як Лукаш грає на сопілці: Як солодко грає, Як глибоко крає, розтинає білі груди, серденько виймає/ Йде з самої глибини душі Мавки той дивовижний світ, що змінює усе навкруги, роблячи чарівним. Змінюється і Лукаш, який бачить у ній «королівну», і намагається стати подібним до неї. Але, як каже Мавка. смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись.Вона — дивовижна «королівна» лісу, яка є власником сердечного цвіту, «що скарби творить». Сааме цей цвіт дає їй відчуття прекрасного, не дає загинути її чистому серцю. Має вона в серці «те, що не вмирає». Це її духовна краса, це її чисті почуття, які не зміняться ніколи, як не зміниться і сама Мавка:* Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбів воно своїх не криє, тільки гойно коханого обдарувало ними…Не вбивають її шире серце ні докори Лукаша, ні злі слова його матері, ні сміх глумливий Килини. Вона — Мавка, а значить вільна, незалежна, хоч ніколи і не забуде свого кохання. Вона хоче вірити в щастя, навіть коли коханий відвернувся від неї: То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна. І щастя упаде мені до ніг, благаючи моєї ласки! Не вмерло її живе серце, вона не впала у відчай; її душа хоче жити, хоче, здається, обійняти увесь світ. Мавка не йде до «Того, шо в скалі сидить», який називає її неживою. З яким гнівом вона відповідає:* Ні, я жива! Я буду вічно жити!
* Я в серці маю те, шо не вмирає.Мавка не може вмерти, адже вона, перш за все, лісова істота, яка наділена безсмертям. І хоч, закохавшись, отримує душу, вона житиме вічно, навіть перетворившись у вербу. З цієї верби вийде сопілка, яка буде промовляти до людей, намагаючись змінити їхнє життя.Занапастив свою душу Лукаш, хоч і мав у серці свій «скарб», але був він, мабуть, значно меншим, ніж у Мавки. Ця людина не змогла «дорівнятись» до себе самої. Здається, що її життя було нікому не потрібне. Але ні, він «душу дав» Мавці. А значить, вона буде жити вічно:* Будуть приходити люди вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде.Краса ніколи не вмирає, особливо духовна краса. Вона перетвориться у щось інше, буде мати інші форми, ідеальні чи матеріальні, але не вмре. Це ро-вуміє Мавка, тому що це вона має в серці. І хай ми не побачимо живої Мавки, в нашій пам’яті назавжди залишиться її чудовий спів — спів сопілки, яким промовляє до нас її душа:* Легкий, пухкий потлеиь ляже, вернувшися в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю — стане початком тоді мій кінець.

Ява Рень – головний герой роману «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайко. Насправді Яву звуть Іван. Проте, коли він був маленький, не вірно вимовляв своє ім’я та «причепилось оте «Ява» до нього, як реп'ях до собачого хвоста». Мати Івана – депутат сільської ради, батько – грає на скрипці. Має молодшу сестру Яришку.

Ява - веселий, непосидючий, хлопець «з фантазією». Він головний винахідник та ініціатор пригод та витівок хлопців. «Ява весь час вигадував різні штуки-викаблуки заради нашої слави» - каже Павлуша. Часом, Ява трохи «уредний» та грубий. Але насправді у нього добре серце, він вірний друг та визнає свої помилки.

Фантазія Яви випереджає реальне життя. Наприклад, він «міняв професії, як циган коні. Сьогодні він моряк, капітан далекого плавання. Завтра він геолог. Післязавтра директор кондфабрики …». Він запропонував вирити у селі метро або влаштувати бій биків. З таким другом ніколи не засумуєш. Ява прагне слави та визнання, хоче бути героєм. Ява та Павлуша добре розуміють один одного. З першого погляду здається, що Ява - безумовний лідер та все вирішує сам. Але потім розумієш, що без Павлуші Ява наче «не ціла людина, а півлюдини».

Павлуша Завгородній – один зголовний героїв та часом оповідач у трилогії Всеволода Нестайко. Павлуша вчиться у п’ятому класі сільської школи. Вони з Явою Ренем - найкращі друзі та однокласники. «Павло Денисович — це мій друг, мій вірний і незмінний друзяка Павлуша, з яким — гай-гай! — скільки різного всякого пережив я за своїх тринадцять років» - каже Ява.

Павлуша – добрий, спокійний та врівноважений. На відміну від Івана менш балакучий та емоційний. Проте завжди підтримує Яву у пригодах та витівках. Павлуша живе по сусідству з Явою та більшість часу хлопці проводять разом. Павлуша має хист до малювання та мріє стати льотчиком. Під час сварки Ява неодноразово підкреслює кращі якості свого друга та сумує за ним. Павлуша не кине Яву у біді та не боїться ризикувати: «Павлуша і бровою не поведе. Тільки хмикне зневажливо…». Ява розуміє, що без свого товариша він «не ціла людина, а півлюдини. З одною ногою, одною рукою, півпуза і півголови». Друзі доповнюють один одного, вони – справжня команда.

Яришка Рень – молодша сестра Яви. Весела та активна дівчинка, вже ходить до першого класу. Вона не вимовляє літеру «р». Під час Явиної хвороби повинна була доглядати брата. Ява й Яришка часто сварилися через велосипед. Дівчинка дуже хотіла, але Ява вважав, «що вона ще соплива, щоб кататися на дорослому велосипеді». Однак під час хвороби Іван все ж таки подарував сестрі велосипед, бо думав, що вмирає. Яришка не вміла добре їздити та постійно падала. Сестричка насправді не повірила, що Ява подарував їй велосипед.

Яришка – добра, кмітлива та впевнена у собі. Вона проявляє неабияку наполегливість, не боїться труднощів. Кумедно називає Яву «Любий бгатик!».

Водночас вражає обсяг написаного Богданом Лепким. Лише бібліографічний перелік його творів зайняв би понад сімсот сторінок машинопису. Богдан Лепкий-поет і новеліст, драматург і романіст, публіцист і критик, збирач народної творчості і її популяризатор, історик і філософ, літературний дослідник і невтомний пропагандист творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Олександра Пушкіна, Михайла Лєрмонтова, Миколи Гоголя. Досить сказати, що він написав ґрунтовне дослідження про Великого Кобзаря і видав понад двадцять томів української класичної літератури, перекладав твори російських, польських, німецьких, англомовних і скандинавських письменників. Ось така широчінь його творчих обріїв. За обсягом літературної спадщини Богдан Лепкий поступається тільки своєму учителеві Іванові Франку.