Порівняльний аналіз драматичного етюда «по дорозі в казку» й поеми і. франка «мойсей».

В обох творах порушено проблему ватажка й народу, який відкидає свого вождя, бо не спроможний збагнути його ідеї

У центрі творчості Оскара Вайльда — тема краси й насолоди. Письменник описує справжню трагедію у суперечності між прагненням людини до насолоди, неможливістю блаженства. Саме ця суперечність й стало центром роману Доріана Грея».

Проблема розкривається через два головних образи. Один із них — художник Холлуорд, який присвячує себе мистецтву, накладаючи життям заради служіння ідеалу мистецтва. Другий — Доріан Грей, який губить свою душу, прагнучи насолоди. Чи не криється тут знову черговий парадокс Вайльда? Здається, автор свідомо загострює увагу на однобічності прагнень героїв і вбачає в цьому їхню трагедію.

Безіл страждає, відчуваючи страшний розрив між ідеальним змістом, який

вкладав у своє творіння, і життям, яке розбиває усі його мрії, позбавивши мети.

Трагічна суперечність життя Доріана в тому, що він, бажаючи наповнити спою життя постійним відчуттям прекрасного, зробив його потворним і жахливим. Красень, що насолоджується молодістю, він мав усі умови бути щасливим. Він міг зробити щасливими близьких і дорогих йому людей. Проте, піддавшись «філософії» лорда Генрі, він повірив, що немає іншого шляху до щастя, ніж насолоди, Саме її він і намагається подовжити за будь-яку ціну, нехтуючи не тільки почуттями, а й життями інших людей. Так Грей не хоче зрозуміти щирість справжнього кохання Сибіли Вейн, відмежовуючись від почуття і страждання власним егоїстом, породженим хибними уявленнями про життя, мистецтво, насолоду.

Життя нормальної людини не може бути обмежене лише однією ідеєю та однією формою. А Доріан Грей жив лише відчуттям самого себе, своєї краси, поклоняючись їй, як кумиру. Він вважав, що саме так досягне насолоди у служінні красі. І на що він витратив усі свої духовні й фізичні сили? На досягнення навіяної «краси» зовнішності, з якою не бажав розлучатися, бо не бажав миритися зі старістю.  Письменник помітив одвічне прагнення людей утекти від старості, зберегти красу. Проте Вайльд попереджає читача про жахливу прірву егоїзму, до якої легко потрапити, якщо забути про справжні цінності людського житя й естетичних моралей.

На мою думку,  говорюща риба- це як біла ворона.  Вона просто не така як всі.  Дуже часто суспільство не приймає таких,  які відрізняються від інших.  По суті говорюща риба нічого ж поганого не робила,  їй просто хотілося спілкуватися з іншими рибами,  їй було все цікаво,  але,  якщо ти народився німою рибою,  то і нема чого базікати.   Тому і вигнали її свої ж.  Інші риби тільки жахалися її здібностей говорити,  і ніхто не підтримав її.  Дуже тяжко бути не таким в суспільстві,  але це не значить,  що таким,  немає в ньому місця.  Я думаю,  що такі,  як говорюща риба, повинні жити і те,  що автор вирішив,  шо буде краще аби риба померла,  мені не сподобалося.