Чого можуть навчити нас, сучасних школярів герої твору шпага славка беркруты 50 ! !

Основні дійові особи:Маруся — головна героїня твору, гарна молода дівчина;Наум Дрот — багатий селянин, батько Марусі;Настя — мати Марусі;Василь — хлопець–сирота, коханий Марусі;Олена Кубраківна — подруга Марусі.Наум Дрот був добрим працьовитим парубком: ніколи не пив, часто ходив до церкви. За це нагородив його бог хорошою дружиною – слухняною та хазяйновитою Настею, яку він любив усім серцем. В них довго не було дітей, але нарешті народилась дочка, Маруся. Настя та Наум були безмежно щасливі і вдячні за свою дитину. Маруся виросла дуже красивою та працьовитою дівчиною, як і її батьки. Вона була також і скромною: не ходила на вечірки, поважала старших.Одного дня Маруся все ж пішла на весілля своєї подруги, бо була дружкою. Там вона познайомилась з Петром, який був боярином на весіллі. Вони одразу закохалися і не зволили очей одне з одного, але обоє соромились заговорити. Врешті Василь насмілився і підійшов до Марусі з горіхами і запитав: "Чи чіт, чи мишка?" Маруся промовила: "Чіт!" і взяла із Василевої жмені горіхи. Подруга Марусі, Олена, розповіла їй, що Василь свитник, хазяїн, на якого він працює в місті, хоче віддати за хлопця свою дочку. Це засмутило Марусю, але після цього Василь знову підійшов до неї і натякнув, що закоханий в неї.Наступного дня Маруся та Олена пішли до міста на базар. На дорозі їх перестрів Василь і пішов до міста разом з ними, нібито для того, щоб оборонити від дикої собаки. На базарі Василь купив усе, що Марусі було потрібно і допоміг нести кошики дівчат. По дорозі назад, поки Олена ходила забирати батькові черевики від шевця, Маруся та Василь зізнались одне одному в коханні. Василь розвіяв тривоги дівчини, пояснивши, що він не збирається одружуватися з дочкою свого хазяїна. Вони домовились зустрітись ввечері на озерах.

Надеюсь

Не поняла > _> ну, если разницы нет, надеюсь это думи мої, думи мої,  лихо мені з вами!   нащо стали на папері  сумними   чом вас вітер не розвіяв  в степу, як пилину?   чом вас лихо не приспало,  як свою бо вас лихо на світ на сміх породило,  поливали чом не затопили,  не винесли в море, не розмили в полі? .  не питали б люде, що в мене болить,  не питали б, за що проклинаю долю,  чого нуджу світом? «нічого робить»,—  не сказали б на смі квіти мої, діти!   нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?   чи заплаче серце одно на всім світі,  як я з вами може, і   може, найдеться дівоче  серце, карі очі,  що заплачуть на сі думи,—  я більше не хочу.  одну сльозу з очей карих —  і пан над панами!   думи мої, думи мої,  лихо мені з вами! за карії ,  за чорнії брови  серце рвалося, сміялось,  виливало мову,  виливало, як уміло,  за темнії ночі,  за вишневий сад зелений,  за ласки дівочі  за степи та за могили,  що на україні,  серце мліло, не хотіло  співать на чужині  не хотілось в снігу, в лісі,  козацьку громаду  з булавами, з бунчугами  збирать на пораду.  нехай душі козацькії  в украйні витають —  там широко, там весело  од краю до   як та воля, що минулась,  дніпр широкий — море,  степ і степ, ревуть пороги,  і могили — гори,—  там родилась, гарцювала  козацькая воля;   там шляхтою, татарами  засідала поле,  засівала трупом поле,  поки не   лягла а тим часом  виросла могила,  а над нею орел чорний  сторожем літає,  і про неї добрим людям  кобзарі співають,  все співають, як діялось,  сліпі небораки,—  бо дотепні а а я  тілько вмію плакать,  тілько сльози за   а слова — немає  а за та цур йому!   хто його не знає!   а надто той, що дивиться  на людей душою,—  пекло йому на сім світі,  а на ті  журбою  не накличу собі долі,  коли так не маю.  нехай злидні живуть три дні  я їх заховаю,  заховаю змію люту  коло свого серця,  щоб вороги не бачили,  як лихо сміє  нехай думка, як той ворон,  літає та кряче,  а серденько соловейком  щебече та плаче  нишком — люди не побачать,  то й не засмі  не втирайте ж мої сльози,  нехай собі ллються,  чуже поле поливають  щодня і щоночі,  поки, не засиплють  чужим піском очі  отаке- а що робить?   журба не .  хто ж сироті завидує —  карай того, боже! думи мої, думи мої,  квіти мої, діти!   виростав вас, доглядав вас,—  де ж мені вас діти?   в україну ідіть, діти!   в нашу україну,  попідтинню, сиротами, а я — тут загину.  там найдете щире серце  і слово ласкаве,  там найдете щиру правду,  а ще, може, й привітай же, моя ненько,  моя україно,  моїх діток нерозумних,  як свою дитину.