Романтичне та буденне з твору тереадори з васюківки надо 13

з васюківки. собакевич

тореадори з васюківки. трилогія про пригоди двох друзів

— от знайдибіда, авантюрист шмаркатий! ванько-о-о! вилазь зараз же! бо такого втру маку — тиждень чухатимешся! вилазь, чуєш!

ми лежимо в густих бур'янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.

— вилазь, убоїще, бо гірше буде! ти ж мене знаєш!

— знаю, знаю, — ледь чутно зітхає, мій друг і нарешті наважується подати голос.

— діду! — жалібно озивається він.

— давай—давай!

— діду, — ще жалібніше повторює мій друг, — ви одійдіть за хату, ми виліземо. бо ж ви битиметесь.

— вони ще мені умови ставлять, вишкварки! ану вилазьте!

— та ми ж не хотіли. ми ж хотіли метро. таке, як у києві.

— я вам метра! я вам такого метра , що…

— ми ж не знали. ми зараз усе закидаємо — нічого й видно не буде. одійдіть, діду.

довго ще тривають переговори. нарешті дід востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув і почовгав за хату.

ми вилазимо з бур'янів.

біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п'ятипудова льоха манюня, противна й плямиста, як ічна карта.

у-у, скотиняка! щоб ти…

це через неї ми вскочили в халепу.

у нас була прекрасна, благородна ідея — провести під свинарником метро. це мало бути сюрпризом. перша лінія метро у — васюківці! станція «клуня» — станція «крива груша». три копійки в один кінець. родичі безплатно. з учительки арифметики — п'ять копійок.

ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом непередбачена катастрофа! — клята льоха манюня провалилася в наше метро. провалитися вона зуміла, а от вилізти—дзуськи! i зняла такий вереск, що причовгав дід. ну і…

гірко зітхаючи, ми засипаємо метро. раз у раз злодійкувато озираємося — чи не заскочить нас зненацька дід, щоб нам'яти вуха. хоч і обіцяв він, що не чіпатиме, поки не кінчимо, але хто його зна… ви б почули, як він лаявся, коли витягав льоху! ох і лаявся! i де він отих слів набрався?

проте діда не видно. і поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.

ви, звичайно, знаєте, що є такий острів — ява. в індійському океані. ото, що ява, суматра, борнео, целебес, — великі зондські.

ну, так ява — це не острів.

ява — це мій найкращий друзяка і напарник. ява рень.

мабуть, вам дивно, що то за ім'я таке — ява? то він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: «я — ваня», а вийшло «ява», чи то «іван» у нього так прозвучало (бо насправді його іваном звати), але причепилось оте «ява» до нього, як реп'ях до собачого хвоста. навіть міліціонер товариш валігура, що живе у нашому селі, так його зве.

у них взагалі вся сім'я інтересна.

батько на скрипці грає. корова — контрибуція називається. а дід (ви уже з ним знайомі) — мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав'язує. бо в нього ліве око без правого не примружується. як ліве примружить — праве саме заплющується. але ж і б'є дід варава з тою онучею, ох же ж і б'є!

городські мисливці, що «волгами» з києва приїжджають, тільки ахають.

«ви, дедушка, абсолютний чемпіон», — кажуть.

на честь старого реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди реневим назвали.

мати ж явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводів.

якось ява з яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:

— опозогив! — вона букву «р» не вимовляє. — маму-депутата на все село опозогив. загаза чогтова!

такого шелесту наробила — ява не знав, куди й очі подіти. стояв-стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза — тільки п'ятами залопотів.

та то лише раз таке було. а взагалі характер у яви ого-го! сталь, а не характер. таких на мільйон лише один буває.

ява сам говорив:

— ми, — говорив, — з тобою, павлушо, хлопці будь здоров. точно-точно, без брехні, ми таки хлопці з фантазією. скажи?

— з фантазією, — підтакував я.

— ти чув, як дід салимон учора біля сільмагу казав: «ондо, каже, ява і павлуша пішли. от хлопці! орли! соколи! гангстери, а не хлопці! нема на них буцегарні».

— чув. точно.

Десь, колись, в якійсь країні,  де захочете, там буде,  бо у казці, та ще в віршах,  все можливо, добрі люде;   десь, колись, в якійсь країні  проживав поет нещасний,  тільки мав талан до віршів  не позичений, а власний.  поет не відрізнявся особливою вродою, але його душа була прекрасна. він приходив кожного дня у діброву і там писав свої пісні.  одного разу за цим заняттям його побачив лицар бертольдо, що поспішав на полювання. лицар обурився, що поет не дає йому проїхати, до того ж йому довелося об’їжджати дивного співця. в серці гордого вельможі запалився вогонь.  після полювання лицар відбився від своїх стомлених товаришів та знову зустрівся зі співцем. він запропонував поетові гостинця, але той відмовився, пояснивши, що вже має всі багатства світу — свій талант і душу.  2  якось ввечері лицар бертольдо прийшов до співця та розповів про своє нещасливе кохання до вродливої донни ізидори. поет написав серенаду, яку закоханий проспівав під вікном дівчини, здобувши її прихильність.  3  скоро відгуляли весілля, на яке співця запросити забули. подружнє щастя лицаря тривало недовго: король надумав воювати, тому змушений був попрощатися з дружиною. спочатку всі його битви були успішними, але ось військо вже другий місяць не може взяти вороже місто й починає бунтувати. дух воїнів піднімають співці, серед яких давній знайомий лицаря. вдячний бертольдо обіцяє нагородити його.  вже давно лицар повернувся з походу, живе щасливо зі своєю дружиною. та все більше починає він утискати людей, обдирати їх, щоб збільшити своє багатство. скрізь чути плач і стогін.  нарешті мужики повстали проти свого пана.  "в мужика землянка вогка,  в пана хата на і;   що ж, недарма люди кажуть,  що в панів біліші кості.  у мужички руки чорні,  в пані рученька тендітна;   що ж, недарма люди кажуть,  що в панів і кров блакитна!   мужики цікаві стали,  чи ті кості білі всюди,  чи блакитна кров проллється,  як пробити пану груди? "  отаманом повсталих став знайомий панові поет. бертольдо послав до нього своїх слуг, щоб підкупити, але співець не пристав на його пропозицію.  тоді лицар погрожує заарештувати непокірного. посланці прибувають до хворого поета, біля якого зібралися люди за порадою, та повідомляють наказ пана.  врешті поет заплатив за свій спів головою, але люди пам’ятатимуть про нього, а його пісні даватимуть їм наснагу та сили. 

Відповідь:

Ліричні твори відрізняються від епічних і драматичних: ліричні твори пишуть віршованою мовою, у них нема сюжету, не відбуваються події, виражаються відтінки почуттів. Твори художньої літератури поділяють на три види. Епічні - твори здебільшого написані прозовою мовою, у них відбуваються події, літературні герої розкриваються через вчинки. Драматичні твори призначені для постановки на сцені, у них розписані репліки для акторів, подані ремарки. Ліричні твори — написані віршованою мовою твори, у яких не розгортаються події, а виражаються думки, почуття, переживання людини в певних обставинах, під впливом певних подій.