Зказки ганс крістіан андерсен : ромашка уяви себе ромашкою, що тебе найбільше радує

Навколишній світ , маленькі тварини і рослини .

П’єса “Мартин Боруля” Івана Карпенка-Карого часто стає предметом літературного аналізу, адже її глибинний зміст та стилістичні особливості викликають цікавість. Образ головного персонажа – Мартина Борулі – не однозначний: над ним сміються, осуджують, але зрозумівши – співчувають його особистій драмі. Що ж драматичного у житті героя?

Він досить заможний селянин, має родину, члени якої його поважають та підтримують. Отже, є і достаток, і люблячі люди. Але одне не дає йому спокою – те, що він простого, “мужицького” роду. Та ще й деякі гонористі паничі підливають масло у вогонь, демонструючи вищість свого походження.

Твір починається з того, що Мартин Боруля планує подати апеляцію на компромісне рішення суду щодо конфлікту зі шляхтичем Красовським, який обізвав його бидлом, а сина Степана – телям. І привід для подальшої боротьби знайшовся – документ, в якому говориться, що рід Боруля може претендувати на дворянство. Герой вирішує будь-що добитися благородного статусу, адже тоді вже ніхто не посміє назвати його бидлом, бо він буде справжнім дворянином. Образ Мартина Борулі не просто так виник в уяві письменника.

Батько Карпенка-Карого переживав подібну особисту драму, він також домагався відновлення втраченого колись дворянства. Герой і прототип однаково не отримують бажаного через бюрократичну неточність. Можливо, те, що образ Мартина Борулі автор багато в чому писав з рідної людини, обумовило особливу емоційність опису героя, гіперболізовану драматичність діалогів. Згадаємо, як переймається Боруля через завдану образу, як пишається можливістю стати дворянином.

В цей час нібито все життя героя підкорюється одній всепоглинаючій ідеї. Боруля старається (аж понад міру!) стати гідним дворянства. Він примушує себе подовгу спати, що є, на його думку, звичним для шляхтичів; не дозволяє дітям братися до “чорної” роботи; намовляє дружину вчитися заварювати чай та кофій. Але такий “панський б життя абсолютно не підходить простому душею герою та його родині. Вони звикли до чесної праці, а лінь та апатія дворян їм не властива. І це насправді є їхніми перевагами.

Але у той час панівним класом залишалося дворянство, тому навіть його недоліки вважалися “шляхетними” звичками. Тому Мартин Боруля готовий був знехтувати своє природою та перебудувати життя на дворянський лад. Та виходило в нього це надзвичайно кумедно. Можливо, драма героя навіть не у тому, що його хтось обізвав “бидлом” через відсутність статусу, а у тому, що він сам себе почував таким. Почуття власної неповноцінності заважало щасливо жити.

Він мав хороше життя, але прагнув кращого. Та як відомо – “краще є ворогом хорошого”. І це яскраво видно у фіналі твору, коли через однісіньку помилку у прізвищі всі старання домогтися дворянства зводяться нанівець. Герой у розпачі, адже стільки затрачено сил, грошей. Він навіть готовий був пожертвувати особистим щастям доньки. І все заради чого?

Заради примарного статусу. На щастя, Мартин Боруля все ж зрозуміє свою помилку – що ніякий папірець не звеличить людину, а тільки вона сама своїми гідними вчинками.

П’єса “Мартин Боруля” Івана Карпенка-Карого часто стає предметом літературного аналізу, адже її глибинний зміст та стилістичні особливості викликають цікавість. Образ головного персонажа – Мартина Борулі – не однозначний: над ним сміються, осуджують, але зрозумівши – співчувають його особистій драмі. Що ж драматичного у житті героя?

Він досить заможний селянин, має родину, члени якої його поважають та підтримують. Отже, є і достаток, і люблячі люди. Але одне не дає йому спокою – те, що він простого, “мужицького” роду. Та ще й деякі гонористі паничі підливають масло у вогонь, демонструючи вищість свого походження.

Твір починається з того, що Мартин Боруля планує подати апеляцію на компромісне рішення суду щодо конфлікту зі шляхтичем Красовським, який обізвав його бидлом, а сина Степана – телям. І привід для подальшої боротьби знайшовся – документ, в якому говориться, що рід Боруля може претендувати на дворянство. Герой вирішує будь-що добитися благородного статусу, адже тоді вже ніхто не посміє назвати його бидлом, бо він буде справжнім дворянином. Образ Мартина Борулі не просто так виник в уяві письменника.

Батько Карпенка-Карого переживав подібну особисту драму, він також домагався відновлення втраченого колись дворянства. Герой і прототип однаково не отримують бажаного через бюрократичну неточність. Можливо, те, що образ Мартина Борулі автор багато в чому писав з рідної людини, обумовило особливу емоційність опису героя, гіперболізовану драматичність діалогів. Згадаємо, як переймається Боруля через завдану образу, як пишається можливістю стати дворянином.

В цей час нібито все життя героя підкорюється одній всепоглинаючій ідеї. Боруля старається (аж понад міру!) стати гідним дворянства. Він примушує себе подовгу спати, що є, на його думку, звичним для шляхтичів; не дозволяє дітям братися до “чорної” роботи; намовляє дружину вчитися заварювати чай та кофій. Але такий “панський б життя абсолютно не підходить простому душею герою та його родині. Вони звикли до чесної праці, а лінь та апатія дворян їм не властива. І це насправді є їхніми перевагами.

Але у той час панівним класом залишалося дворянство, тому навіть його недоліки вважалися “шляхетними” звичками. Тому Мартин Боруля готовий був знехтувати своє природою та перебудувати життя на дворянський лад. Та виходило в нього це надзвичайно кумедно. Можливо, драма героя навіть не у тому, що його хтось обізвав “бидлом” через відсутність статусу, а у тому, що він сам себе почував таким. Почуття власної неповноцінності заважало щасливо жити.

Він мав хороше життя, але прагнув кращого. Та як відомо – “краще є ворогом хорошого”. І це яскраво видно у фіналі твору, коли через однісіньку помилку у прізвищі всі старання домогтися дворянства зводяться нанівець. Герой у розпачі, адже стільки затрачено сил, грошей. Він навіть готовий був пожертвувати особистим щастям доньки. І все заради чого?

Заради примарного статусу. На щастя, Мартин Боруля все ж зрозуміє свою помилку – що ніякий папірець не звеличить людину, а тільки вона сама своїми гідними вчинками.