Аналіз "лист до калини" іван драч

“вітер з гаєм розмовляє” — описово-медитативна елегія шевченка (1841, петербург, автограф на окремому аркуші — іл. — ф.1. — № 5). на початку 1842 поет надіслав вірш о.корсунові для опублікування його в другій книжці альманаха “сніп”, але альманах не вийшов. вперше твір надруковано під назвою “човен” за копією з архіву а.костомарової в журн. “вестник европы” (1909. — № 5. — с.195–196). вірш є модифікацією поширеного у світовій преромантичній та романтичній поезії алегоричного мотиву — життєвий човен у розбурханому морі.  вірш є структурою розгорнутого порівняння, що тематично й формально походить від психологічного паралелізму, завдяки цьому текст поділяється на дві відносно врівноважені частини: перша частина (рядки 1–12) — символічна картина зі світу природи, умовний, неосновний образний план, друга частина (рядки 13–22) — картина зі сфери людських взаємин, реальний, основний план. кожна з частин грунтується на аналогічній сюжетній ситуації, яка спирається на паралельні образи-мотиви — човен і сирота, море і чужина, хвилі і люди і має подібну композиційну організацію (що включає експозицію і три сюжетні епізоди); варіативний розвиток теми поєднується з послідовністю подієвого ряду. проте принцип композиційної симетрії між частинами вірша вповні не дотриманий, завдяки чому відбувається розвиток сюжету. так, визначальну роль у сюжетному русі в “природній” картині відіграє повтор збагачуваного новими асоціаціями мотиву “пливе човен… один”, одразу ж заявленого як символічний образ самотньої людської долі: “пливе човен по дунаю // один за водою” (“піти за водою” означає небуття, смерть); у другій строфі драматичну експресію повтору посилює авторський коментар, що вклинюється в опис: “пливе човен води повен // ніхто не спиняє, // кому спинить — // на світі немає”. хронологічний момент підключається до сюжетного розгортання лише в останній строфі першої частини, яка своєю динамікою протистоїть двом початковим статичним строфам: “поплив човен в синє море, // а воно заграло, // погралися гори-хвилі — // і скіпок не стало.” у другій частині вірша хронологічна поступовість бере помітнішу участь у розвитку теми: поет уводить до тексту три форми майбутнього часу — ближнє, середнє, віддалене майбутнє (“пограються…”, “потім собі подивляться…”, “потім спитай…”), і цей традиційний часовий ряд конкретизує і драматизує “людську” лінію сюжетної ситуації, трагічний фінал якої опосередковано заявлений символічним планом і підтверджений формулою порівняння, що розпочинає основний план (ще один елемент асиметрії у будові твору): “недовгий шлях — як човнові // до синього моря — // сиротині на чужину, // а там і до горя.// пограються добрі люди, // як холодні хвилі, // потім собі подивляться, // як сирота плаче, // потім спитай, де сирота, — // не чув і не бачив”.частини, з яких складається вірш, однонастроєві й витримані в елегійній тональності, однотипні за метрикою і римуванням, мають певну спільність синтаксичної будови, що спирається на однорідність — речень та головних членів речення (у першій частині вони об'єднані підметом “човен”, у другій — підметом “добрі люди”), на паралелізми та повтори, зокрема анафоричний ряд присудків (пливе, пливе, виплив), приєднувальних конструкцій (“потім собі подивляться”, “потім спитай”) та ін. серед не відзначених особливостей у побудові кожної з частин порівняння особливо важливою є підміна головного об'єкта зіставлення в основному, психологічному, ряді після першої його строфи: на місце паралельних образів-мотивів “човен — сирота”, які відступають на другий план, висуваються інші — “хвилі — добрі люди” (слово “добрі” шевченко вживає іронічно), тим самим тематичне розгортання зміщується у соціально-етичну площину. опис, що домінує в першій частині вірша, у другій його частині переходить у медитацію, яка набуває філософського звучання.

Автобіографічній поезії «мені тринадцятий », яка була написана в далекій орській фортеці, де поет перебував на засланні. головний герой твору — тринадцятирічний хлопець-пастух, кріпак і сирота. природа зігріває його ясним сонечком, напуває пахощами трав, вносить у душу малого сироти відчуття спокою й тихої радості. хлопчик молиться богові, дякуючи за сонце, теплий день, раптом герой усвідомлює, що він — кріпак, і це боляче ранить серце підлітка: не дав мені бог ні і хлинули сльози, тяжкі але це почуття триває недовго: поява щирого й доброго друга — оксани — проганяє страшне відчуття, природа знову радіє разом із дітьми: неначе сонце засіяло, неначе все на світі стало моє кожна людина з теплотою згадує своє дитинство. ці спогади пов'язані, передусім, із батьками, найкращими друзями, дитячими забавками й безтурботністю. життя дітей, що народилися кріпаками, не могло бути безтурботним: змалку вони працювали поруч із дорослими, рано втрачали батьків, що помирали від хвороб та непосильної праці. тому одна з провідних думок вірша — засудження такого суспільного явища, як кріпацтво. інша ж думка — кожна дитина має право на щасливе дитинство й потребує піклування та любові.