Чому твір нечуя левицького кайдашева сім'я називають енциклопедією народознавства

Повість Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» як енциклопедія народознавстваІван Франко, називаючи автора «Миколи Джери», «Кайдашевой сім’ї», «Хмар» талановитим майстром слова, «творцем живих типів», акцентував увагу на його вмінн гати життя, передавати побачене засобами слова. Учений образно називав Нечуя-Левицького «колосальним, всеосяжним оком» Правобережної України. «Те око охоплює не маси, не загальні контури, а одиниці, зате охоплює їх з незрівнянною швидкістю й точністю, уміє підхопити відразу їхні характерні риси й передати їх нам з тією опуклістю й свіжістю фарб, у яких бачить їх сам».У своїх кращих творах Нечуй-Левицький, за словами іншого дослідника літератури – Сергія Єфремова «виявив себе теперішнім майстром рідного слова й громадянином рідної землі». Письменникові дорогаісторія рідного народу, його самобутність, йому боляче від втрати волі й національного достоїнства. Такими настроями викликане прагнення Нечуя-Левицького по можливості повніше відтворити на сторінках своїх повістей народні традиції, звичаї й обряди, сповнені, по його щирому переконанню, потужним духовним потенціалом і невичерпною силою, що відновлює. Напевно. самою яркою в цьому плані є повість «Кайдашева сім’я». У ній читач зіштовхується з докладним описом сватання, смотрин, обряду весілля, особливостей готування національних страв і традицій частування, обряду похорону, ворожіння, знахарства й т.п. Наприклад, як мальовничо зображує письменник традицію національного одягу, особливо дівочій і жіночої, зокрема повсякденної й святковоїОт Мотря, за Карпом, збирається: «Подруга-сусідка надягла Мотрі на голову кибалку, вирізану з товстого паперу, схожу на вінок, на кибалку, над самим чолом, поклала вузеньку стрічку із золотої парчі, а потім клала стрічки одну вище іншої…». А от стара Кайдашиха збирається на смотрини до Довбишам: «Кайдашиха надягла тонку сорочку, зав’язалася гарною новою хусткою із крайками до самих плечей і поназапроторювала всі хрести, надягла нову спідницю, ще й жовті чоботи взула». Нечуй-Левицький описує деталі одягу, головних уборів з етнографічною точністю, любуючись одягом, яскравими прикрасами й разом з тим начебто залишаючи свої описи в спадщину нащадкам для пожвавлення національної пам’яті. Послідовне оповідання про життя Кайдашей допомагає відтворити в уяві селянську садибу: будинок, стайню, хлів, город, сад. Автор добре знає життя селян, майстерно зображує деталі житла. Життя українського села повністю пов’язана із землеробським календарем і церковними святами. Сім’я Кайдашей живе за цими правилами не одне сторіччя: працюють у будень, ходять у церкву в неділю й на свята, постятся по середовищах і п’ятницям, ідуть на прощу в Київ. У повісті створена галерею народних образів, які в сукупності створюють особа українського народу в разнообразнейших його проявах. Герої добутку зображені в народно-пісенній традиції. «Лаврина молода довгаста особа була рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – усе дихало молодою юнацькою красою».Щиросердечна привабливість Лаврина передається через його мову, поетичний і лагідний, начебто витканий з пісні. А народна пісня – це також споконвічна українська традиція, без якої не відбувається жоден обряд, жоден звичай. Незважаючи на важкі життєві обставини, у побуті українців багато музики. На весіллі, на вечірниці грають музиканти, а Лаврин, ідучи в сусіднє село до Мелашке, грає на сопілці: «Всю дорогу його сопилка грала, то пісня начебто сама співалася». Співає Мотря на зло свекрусі. Співає Кайдашиха за шиттям. Героїв «Кайдашевой сім’ї» не можна назвати відверто гарними або відверто поганими. Не чуй Левицкий показує складне об’єднання в образах Кайдашей світлих людських почуттів і поривів, а також чорт негативних – егоїзму, скнарості й т.п. Але якої би риси не були визначальними в характерах героїв, автор не прибігає до песимізму, сподіваючись на перемогу здорового глузду. Письменник переконаний: тільки розрив із глибинною народною традицією визначає духовне зубожіння людини. Соковитий і квітчастий описи побуту й роботи селян у Нечуя-Левицького критики іноді порівнюють із відомими побутовими картинами Эмиля Золя. Але особлива теплота, симпатія автора, який овіяне життя селянина, прояв поезії народної душі в прозі українського письменника не мають відповідних паралелей у добутках про селянство Золя, витриманих у темних, безпросвітних тонах («Земля»). Відтворенням кращих рис поетичних, працьовитих українських націй, 

Максим – наймолодший син Захара Беркута, перейняв ідеали батька, хоробро б’ється у першій сутичці з монголами. Закоханий у боярську дочку — Мирославу. Максим Беркут зовнішність: «…його хороше, сонцем обпалене і здоровим рум’янцем осяяне, одверте, щире лице» «мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім тухольським парубоцтвом» Так відчувати може лише людина, яка палко любить рідну землю і життя. Максим з радістю сприймає повідомлення Тугара Вовка про те, що тухольці оточили монголів, і з гідністю патріота відповідає зрадникові, що «тухольці будуть битися до останнього», але не пустять ворога в гори. “Захар Беркут” характеристика Максима Максим — простий, як сама земля, як величезні гори, як стрімкі річки, як кришталеве повітря. Здається, все він черпає з самої душі природи і збирає у своєму серці. Він безстрашний і сміливий. Його природний розум, кмітливість. «Все у нього виходило в свій час і на своїм місці, без сумішки й сутолоки; всюди він був, де його потрібно, всюди вмів зробити лад і порядок», — пише Іван Франко. Навіть бояри поступово починають поважати Максима, адже він дає розумні поради, а головне, врятовує дочку боярина Мирославу, коли вона потрапила у лігво ведмедів. Це свідчить про його рішучість і одночасно скромністю, бо Максим не хизується своїм подвигом. Максимові властиве почуття власної гідності. Щиро покохавши Мирославу, він просить Тугара Вовка згоди на одруження, але, почувши у відповідь зневажливі слова, «випростувався перед боярином, мов молодий пишний дубчак, і сказав лагідним, але певним голосом: «Нічого злого я не сказав тобі… Невже ж між твоїм, боярським, а моїм мужицьким родом така велика пропасть, щоб її любов не могла перегатити?..» Вирісши в громаді, де всі були рівноправними, Максим не міг передбачити, який гнів викличе його прохання в пихатого та зарозумілого боярина. Максим Беркут має безмежну любов до свого народу, до рідної землі, патріотизм: «Се наша Тухольщина, наш рай! — сказав Максим, обкидаючи оком долину, і гори, і водопад з такими гордощами, з якими мало котрий цар обзирає своє царство!» Людина, яка так безмежно любить свою землю, ніколи не зможе її зрадити. Навіть у полоні, у кайданах. Мужність, відвага Максима викликали захоплення навіть у самого Тугара Вовка: «їй-богу, славний молодець… Не дивуюсь, що він очарував мою доньку. І мене самого він міг би очарувати своєю рицарською вдачею!». Максим Беркут, як і батько, громадські інтереси ставить вище особистих. Він розуміє, що його життя небагато варте, порівняно з долею верховинців, запрян, яких знищать монголи, якщо їх пустити в гори, і тому схвалює рішення батька не обмінювати його на рештки монгольського війська, що зайшло в тухольську долину, а вийти не змогло. Максим гордий за свій народ, який нещодавно бився з ворогом, і був певний у його перемозі. Він знав, що тухольці будуть битися до останнього, щоб знищити всіх загарбників. Скільки потрібно мужності та відваги, щоб не припиняти боротьбу і в полоні! Через Мирославу Максим переказує тухольцям свій план остаточної розправи з монголами, обдурює їхнього ватажка Бурунду, обіцяючи йому нібито показати вихід з тухольської долини. Максим не загинув. У двобої з Бурундою він переміг. Його рятунок викликав радість в усіх тухольців. «Навіть ті, що втратили своїх синів, братів та мужів, і ті радувалися Максиму, немов з його поворотом повертали всі дорогі серцю, страчені в бою».

Чого навчають нас художні твори?

* На початку створимо визначення "художнього твору". Що ж це таке? Цей твір, але художнє, а значить відноситься до мистецтва.

Мистецтво, художник, любов, краса - це слова часто нероздільні, тісно пов'язані один з одним.

Через мистецтво творець художнього твору передає нам свій талант, свій дар. І ми, схиляючи свої голови перед талантом художника, спілкуємося з твором і отримуємо в нагороду необхідні для нас плоди.

Художні твори - це яскраві свічки, які зігрівають нас своєю унікальною красою, доставляють нам естетичне задоволення, дарують нам приємні переживання та емоції.

Але найбільш важлива цінність художніх творів полягає в тому, що вони не тільки розважають і радують нас високими ідеалами, але також і вчать і допомагають нам в житті.

Правда не завжди. Це залежить від того, що з себе представляє художній твір.

* Ось, наприклад, класична музика, балет, танець не можуть нас чомусь вчити.

Слухаючи симфонію Бетховена або гаючи красу танцю, ми сприймаємо музику і танець почуттями отримуємо задоволення.

* Інша справа література, кінематограф, театр і пісенне мистецтво, де поряд з емоційним фоном, ми чуємо слова і обдумуємо їх.

Найбільш наочним прикладом того, як і чому вчать нас художні твори, є російські народні казки і байки, знайомі кожному з нас з дитинства. "Аленький цветочек", кінофільм "Морозко", "Казка про рибака і рибку", байки Івана Андрійовича Крилова.

Ці, здавалося б нехитрі історії наповнені глибоким змістом.

Чому ж навчають нас казки і байки?

Як то кажуть, "Мораль цієї байки Мораль - це і є те, чого навчають нас ці художні твори. Обдумуючи байку, ми виносимо з неї насамперед моральний задум.

* Казки та байки вчать нас відрізняти погане від хорошого, відрізняти добро від зла.

І як же важливий в сучасному світі правильний вибір між добром і злом!

Як важливо зараз голосно заявляти про добро і пригнічувати зло, яке є в світі. За нами величезна відповідальність перед майбутнім.

І російські народні казки закликають нас творити добро, піклуватися один про одного, вчать нас тієї народної мудрості, накопиченої століттями.

Байка і казка протиставляє позитивні і негативні риси і характери. У них чітко видно різницю між ввічливістю і грубістю, скромністю і хвалькуватістю, милосердям і жадібністю, хоробрістю і боягузтвом, працьовитістю і лінощами.

Казки показують, що головне багатство людини - не матеріальні цінності, які не життєві зручності і "золоті" палаци, але краса душі і любов.

Зберігаючи теплоту і любов у своєму серці, людина переможе всі темні сили.

Казки вчать нас бути щасливими.

Вони показують, що є в житті найголовніше, дають нам поради, як правильно чинити і чим дорожити.

* І ми гаючи за героями художніх творів, і, витягуючи моральні життєві уроки, вже в наше майбутнє життя, будемо прагнути Він мудрий і грамотно, будемо бачити, привносячи в світ процвітання і любов. Амінь.