Твир на тему евшан зилля для сучасной спильноты

Тема вірності Батьківщині в поемі Миколи Вороного "Євшан-зілля""Євшан-зілля" — це поетична інтерпретація легенди про юного половця, якого взяв полон Володимир Мономах. Життя хлопчика в чужині було розкішним: він ні в чому не знав відмови, жив у достатку. Все було б гаразд, але на Батьківщині половця залишився батько, що дуже тужив за сином і хотів повернути рідну дитину, бо батьківська любов найсильніша и світі. І от гудець іде до Києва за юним паном. Усі спроби були марними — половець став русичем. Ні колискові, ні звитяжні пісні, ні батькові страждання не зачепили жодної душевної струнки, але статки диво: почувши запах євшан-зілля, хлопець мов прокинувся з довгого сну. Із запахами в людини пов'язані найгостріші спогади. Ось і дук привільного, широкого, безкрайого степу повернув юнака в дитинство, коли він був ще зовсім маленьким, бігав по ньому, а євшан-зілля наповнювало цей степ терпким, солодким, духмяним ароматом свободи. І душа перевернулася... гаряча половецька кров зажадали свободи, волі, свого власного дому, свого степу, батьківщини, просторів, життєдайної волі, що манить, несе, п'янить, дарує щастя.Микола Вороний хотів сказати, що обов'язок кожної людини — це любов до своєї країни, свого отчого дому, своєї батьківщини. Ось і половецький юнак обрав рідний край, ніякі подарунки, ніяке розкішне життя не замінить рідного краю. Йому ми можемо пробачити, він був захоплений в полон, а що сказати про людей, які кидають рідну землю, шукають кращого, простішого життя, не дуже переймаючись долею своєї землі, продають її за "13 сребреників Юди".Автор ставить питання: де взяти євшану для України? Зілля не до треба людей, які люблять Україну понад усе, не важливо, яка вона є, — багата чи бідна, привітна чи ворожа, прекрасна чи потворна, добра чи гнівна — це не суттєво; головне — зміст, а не форма, внутрішній стан. Діяти, а не говорити. Слова — вони пусті, позбавлені смислу, якщо не підкріплені ділом. Де взяти дійсно; дійову людину, людину-патріота, для якої горе власної землі болить, як своє власне? Людину, яка вдихнула б запах степового євшану і захотіла перетворити свою землю на степ, але не пустку, а широкий, безкраїй, вільний, від спогляданя якого хочеться орлом полетіти до синього неба і з височини споглядати свою землю й радіти квітучому краю. Душа співатиме від волі, свободи і не залежатиме від якихось незрозумілих химер, яких ми самі навигадували і говоримо, що це перешкоди, які в усьому винні. Але винна людина, що нічого не хоче зробити для себе, не те що для своєї країни. І доводиться летіти однокрилим пораненим чорним круком над випаленим, оголеним, розораним, спаплюженим степом...

Серед козаків були таємничі во­їни, яких називали характерниками. Це козаки, які володіли надзвичайними, непоясненними здібностями. Що ж вирізняло їх з-поміж інших? Найперше б життя, який вони вели. Деякі з них уміли перевтілюватися у звірів, проходити крізь сті­ни, чути і бачити на великій відстані. Характерників також називали галдовни­ками (від укр. слова «галдовати» – чаклувати), або заморочниками і химородниками, через їхнє вміння напускати морок, сон і туман на людей. Назви залежали від діяльності таких козаків, рівня підготовки і майстерності. Послуговуючись сучасними поняттями, можна сказати, що вони мали екстрасенсорні здібності, були телепатами і ясновидцями, вміли гіпнотизувати. Кажуть, що деякі з них прожили понад 100 років. Характерників готували прак­тично з народження. Змалку хлопчики ставали джурами старших мудрих козаків, від яких пе­реймали премудрощі характерництва. Тобто духовний наставник передавав учневі те, що знав і вмів сам – у тому й полягало навчання молодих козаків. Сам процес навчання тривав багато років. Що ж треба було засвоїти характерникові? Що він повинен був робити у війську? Часто він вико­нував роль лікаря, надавав невідкладну до на полі бою. Лікуючи поранених, характерники здійснювали особливі ритуали. Характерники були козацькими старшинами, плекали культуру запорозького війська, оберігали давні традиції, посвячували в козаки. Саме вони закарбували історію козацтва у пісенній творчості. Так духовний досвід предків передавався наступним поколінням. Уміли і знали характерники дуже багато. Вони були найкращою частиною війська – обраними. Завдяки своїм надприродним здібностям ці люди могли керувати своєю психікою – входити в особливий психічний стан, який давав їм змогу робити неймовірне, наприклад, наводити «ману» на ворогів. Осягнувши давні знання та секрети, коза­ки-характерники ставали невразливими – їх не брали ні куля, ні шабля. Вони були найкращими воїнами, розвідниками. З характерників за часів козацтва створювали загони пластунів. Це були загони спеціального призначення, які могли вщент роз­ бити цілу армію супротивника. Характерниками були деякі гетьмани та кошові, себто козаць­ ка верхівка. Найвідоміші з-поміж них – Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Іван Богун, Максим Кривоніс, Северин Наливайко.

Джерело: http://dovidka.biz.ua/dzhuri-kozaka-shvayki-golovni-geroyi/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua

Яким Сомко - честный, порядочный, образованный, придерживается казачьих традиций и обычаев; бескомпромиссный; мечтал объединить Украину сильной рукой, сделать ее независимой.

Иван Брюховецкий - хитрый, облесливий, нечестный, жестокий; власти добился обманом, подкупом; пренебрежительно относился к казацких старейшин, черни; мечтал о личной власти, славе и обогащению.

Не совсем привлекательные черты Якима Сомка:

— Не любя запорожцев, Сомко обожает Кирилла Тура за героизм, преданность и мудрость;

— обидел Лесю, когда в ее присутствии отдал предпочтение Туру, придерживаясь казацкой морали, согласно которой боевой побратим всегда относился выше, чем женщина или любимая девушка;

— после поражения Сомко отказывается от и дальнейшей борьбы (правда, ради друга и ради спокойствия в обществе, избежания