Про які загальнолюдські цінності йдеться в повісті михайла стельмаха «гуси-лебеді летять».

Показ родинної педагогіки, культу матері, праці, рідного слова, святе ставлення до землі, оранки, сівби, до дерев, насіння, бачення краси і визнання влади природи, глибока пошана до українських обрядів, звичаїв і ритуалів, цінність життя, уславлення чесності, гідності, справедливості, любові до рідної землі та до людей як головних якостей людини, творення Людини. 

Головний герой роману В. Підмогильного «Місто» — виходець з села Степан Радченко, який приходить до міста для навчання у виші. Та через певні обставини йому не вдається закінчити навчальний заклад. Степан влаштовується на роботу в редакцію журналу і разом з цим починає займатися літературною творчістю. Він заводить собі багато друзів, яких об’єднують спільні інтереси, зокрема літературне життя міста.

На перший погляд, Степан Радченко — типовий інтелігент перших пореволюційних років. Та це тільки на перший погляд. Бо В. Підмогильному, справжньому знавцю психології людської душі, вдалося створити досить неоднозначний, навіть складний образ «завойовника міста». Степан виявився людиною, сповненою суперечностей. Він зовні привабливий і красивий, у літературних колах користується певним авторитетом, але душа його темна.

Як каже сам автор, у нього щось залишилося від дикого звіра, адже місто, яке зустріло його так гостинно, Степан прагне не просто підтоптати, а покласти собі під ноги. У душі Степана Радченка відбувається постійний двобій між добром і злом, між правдою і кривдою. Безпринципність героя заважає визначитися, що ж для нього головніше у цьому двобої.

Уважно аналізуючи роман, можна визначити, що Степан Радченко — людина-завойовник, який просто розбазарює свій талант. Доказом цього може бути один з епізодів твору, у якому Степана за на вечірку до інституту читати власне оповідання під назвою «Бритва». «Успіх був великий, та Степан до цього успіху поставився дуже неприхильно і навіть не визнав за потрібне підняти квітку, кинуту йому на сцену, цей перший лавр із вінка своєї майбутньої слави».

Головний герой роману «Місто» дуже любив літературу, яка стала для нього найдорожчою і найближчою. Степан вважав, що розуміння літератури — це перша ознака культурної людини. Себе ж він позначав як людину «насиченого розуму», яка повинна спілкуватися тільки з «тими далекими фігурами, що йому часом випадало з ними здибатись». А ось життя оточуючих людей здавалося Степанові не вартим уваги.

Поступово Степан Радченко підкорював місто. У нього з’явилася простора світла квартира у центральному районі, а потім знайомі, знайомі знайомих, їхні родичі, і так все далі й глибше: «його капелюх щораз частіше здіймався на вулиці...». І навіть Зосі, яку, здавалося б, кохав, він постійно доводив перевагу громадського життя над особистим, постійно читав їй мораль, у яку й сам не вірив.

Час від часу Степан все ж таки відчував, що остаточно і безповоротно губить себе. Залишки особистого «я» намагалися примусити його з’ясувати своє єство і повернутися до себе справжнього. Та перемагали зовсім інші, протилежні думки.

Предлагаю ограничиться монологом Русалки из драмы Леси Украинки "Лісова пісня ". 

Я не кохала? НІ, то ти забула, 
яке повинно буть кохання справжнє! 
Кохання - як вода, - плавке та бистре, 
рве, грає, пестить, затягає й топить. 
Де пал - воно кипить, а стріне холод - 
стає мов камінь. От м о є кохання! 
А те твоє - солом'яного духу 
дитина квола. Хилиться од вітру, 
під ноги стелеться. Зостріне іскру - 
згорить не борючись, а потім з нього 
лишиться чорний згар та сивий попіл. 
Коли ж його зневажать, як покидьку, 
воно лежить і кисне, як солома, 
в воді холодній марної досади, 
під пізніми дощами каяття. 

Несомненная классика, реномированный автор, популярное произведение. 
В 80-е этот отрывок разучивали к экзаменам в театральном.