Анализ стихов: володимир сосюра"васильки", "любіть україну" , "білі акації будуть цвісти"

любіть Украину
тема: зображення поетичного образу України ,її краси її величі
ідея возвеличення палкого кохання українців до рідного краю ,Батьківщини

Головною героїнею п'єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка» є українська дівчина з Полтавщини початку 19 ст. -вродлива, працьовита, чесна, вірна в коханні, шаноблива до матері.

Наталка мужньо захищає свої почуття, людську гідність, погляди на кохання і родинне життя. Вона знає: коли бідна дівчина стане дружиною багатого, то «така жінка буде гірше наймички, буде кріпачкою». Звичайно, усі дівчата її середовища мріяли про щиру любов і свободу вибору чоловіка, але не всі могли відстояти свої права. Щодо цього, то Наталка виступає сильною особистістю.

Лише один крок, що суперечив її власним поглядам, Наталка зробила під впливом пошани до матері, а також тому, що не було певності, чи повернеться Петро, який один "Владів її душею". А якщо не Петро, то байдуже хто — тахтаулівський дячок-п'яничка, чи волосний писар-жевжик Скоробреха, чи возний. Душевний конфлікт дівчини полягає в тому, що в ній борються почуття кохання до Петра й обов’язку та пошани до матері.

Наталка — рішуча й смілива. Як тільки з’явився її коханий, вона одразу заявила: «Клянусь, що. окрім Петра, ні за ким не буду». Любов її така велика й чиста, що, незважаючи на сумніви Миколи і великодушне самозречення Петра, Наталка впевнена: «Возний мусить одступитися!» Тому така рішучість у її заяві возному: «... Коли Петро мій повернувся, то я не ваша, добродію». Коли ж возний погрожує судом і тюрмою, Наталка сміливо кидає всім в обличчя: «До цього силою ніхто мене не принудить...»

У цій сцені образ Наталки розкрито найглибше. Її розум, енергійність і наполегливість у боротьбі за своє щастя перемогли. В образі Наталки Полтавки Котляревський оспівав найкращі риси українок. їхню духовну красу.

По-своєму розуміє щастя доньки Терпилиха. Вважаючи, що робить Наталці добро («Чи я тобі, дочко, не добра желаю, коли кого зятем собі вибираю?»), насправді ж вона завдає своїй дитині сильного душевного болю. Але читач може зрозуміти бідолашну матір — єдиний вихід з «убожества» Терпилиха вбачає у відданні дочки заміж за багатого.

Наречений Наталки Петро — чесний, великодушний, здатний на самопожертву заради іншої людини. Наталку він любить «більше, як самого себе», «більше всього на світі». Щоб була щасливою Наталчина мати, він готовий повернути дане йому нареченою слово та ще й віддати всі зароблені за чотири роки гроші, аби возний ніколи не зміг кинути докору, що взяв бідну. Виборний, захоплюючись його благородством, каже: «Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!» Але Петро не такий наполегливий у досягненні мети, як його кохана. Потрапивши у складну житейську ситуацію, він відмовляється від боротьби за щастя, і лише твердість та рішучість нареченої врятовують його.

Відповідь:

Пояснення:Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку еони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: “Шнель, бидлото, шнель!” Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали

м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпцига.

Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: “Гут… кіндер… гут”. А коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь

сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.

Місто давно не сердилося на німців, удови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин і дітей, часом приносили щось з одягу – старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів “фрау”.

– Шнель! Шнель!

У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.

Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість “шнеляти” простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.

Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли – сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху так. що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.

Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.

– Бидлото, тобі що – немає нужника? – гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.

Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.

Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном.

Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв’язаний нами хрест…

Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. У рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:

– Ви не знаєте, де наш тато?..

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Гер – нім. пан; шанобливе звертання в нім. мові до чоловіка.

Шнель – нім. швидко.

Гут – нім. добре.

Кі́ндер – нім. дитина.

Фра́у – нім. жінка.

Нужни́к – убиральня.