Основну думку стихотворения бориса гринченка до праци

Прлиисмомплтмдималтлрсво бопвоом

Галя «польова царіця», як ласкаво називає її чіпка. виростили, викохали її батьки, ні в чому не було відмови. тому і весела, і жвава галя, тому, як червоні яблука, налилися в неї щічки. але що насправді діється у неї в душі, чи подобаються їй розбишацькі гульбища у рідній хаті, чи радіє вона, зустрічаючи чужі, ворожі злодійські обличчя? ні, це не до вподоби розумній, допитливій дівчині, тому, зустрівши чіпку, намагається відвернути його з цього шляху то погрозою, то ласкою. вона кохає чіпку, і кохання її вірне, чисте, але не погоджується вийти за нього заміж, якщо він не покине злодійське життя. галя «лікувала» чіпку своїм коханням, своєю вірою. «як ти увійшла до нас, то мов праведне сонце вступило в хату, немов нам очі розв’язала, світ повила рожевим квітом». працьовита, весела, усьому дала вона лад, «де тільки рука її доторкалася або де око зиркнуло, — все те з хмурого, сумного прояснялося, ніби усміхалося». галя полюбила матір чіпки. мотрю, бо для неї чіпчина мати багато значить. зійшлася галя близько і з христею, яка про неї каже: «вже що багата та вродлива, а привітна та ввічлива до кожного». припала до душі вона христі, і ось вона вже її кума. ось тут розкривається нова галя. галя, що до нестями любить дітей, хоч і не своїх. каже вона: «як буде дитина, то я, здається, з’їм або задавлю її, цілуючи та милуючи». галя — це образ чесної, чуйної, веселої та лагідної жінки. все йде добре, але змінився чіпка, пішов на слизький шлях, похмурніла галя, усіма силами намагається чіппі, вернути його до попереднього життя і благаннями, і вмовлянням, і погрозами. сама розбишацька дочка, вона не хоче миритися із злодійським життям чіпки, бо її ніжній натурі противні зло, пограбування, вбивства. тому трагічно й закінчує галя своє життя: дізнавшись, що чіпку забрано до поліції за вбивство та грабунки, вона повісилася. не знесла її чесна душа загибелі усіх надій та сподівань на щасливе життя з коханим. не «стало» коханого, змінилися його правдиві слова на розбишацькі дії — не стало і галі. христя дружина грицька, товариша чіпки. сирота, наймичка, «весела, моторна й робоча дівчина, хоч і невелика красуля». але ця «невелика красуля» так запала у серце гриць-кові, що забув він свої мрії про багачку. христя — добра хазяйка, має чепурну хату. вона зрозуміла чіпку, зрозуміла, який він насправді. його слова про правду розхвилювали її душу, чесну та правдиву. почала задумуватися над життям. іноді не розуміє вона свого чоловіка за те, що він гріб все під себе, що йому своя сорочка ближче до тіла. з людьми щира, добра, тому й чіпка хоче, щоб у нього в майбутній сім’ї були такі теплі відносини, як у христі з грицьком. і недарма «христя чула добре у чіпці своїм жіноцьким серцем». коли познайомилися з галею, то вони одна одну. «однаково чули, що добре, що лихе, і через те завжди обидві сходились у своїх думках». христя, як і галя, тяжко переживає за долю чіпки, коли він стає злодієм, бо це добра, чуйна людина. 

(1902)Літературний рід: епос.Жанр: повість.Тема: зображення трагічної події, що сталася в гуцульській родині хлібороба наприкінці XIX ст.Головна ідея: поміркувати над причинами братовбивства, тобто пер-шогріха, зла у світі.Головні герої: заможний ґазда Івоніка Федорчук, його дружина Ма­рійка, старший син Михайло, молодший син Сава; заможний ґазда Ва­силь Чоп’як, його дружина Докія й дочка Парасинка, чоловік Парасинки Тодорика; панська наймичка Анна; циганка Рахіра та її батько Григорій.Сюжет твору: заможний ґазда Василь Чоп’як віддає свою дочку Па-расинку за нелюба Тодорику (дівчина закохана в Михайла Федорчу-ка) — старий Івоніка на весіллі каже, що шкодує за такою невісткою, як Парасинка, його Михайло був би прекрасною парою, проте його скоро заберуть до армії; Михайло — чемний і працьовитий хлопець, молодший син Сава — байдужий до господарства, не любить землі; Івоніка каже, що він не одержить у спадок землі, якщо не зміниться — Івоніка зізнається Докії, що має гроші, щоб відкупити Михайла від армії, проте не знає, чи вдасться — Марія була трудолюбивою ґаздинею і дуже економною, тому на селі її називали скупою; якось вона пішла до ворожки й та напророчи­ла їй, що роздаватиме своє добро бідним, а від людей ховатиметься, що близьке піде далеко від неї, а далеке стане близьким — жид, з яким Іво­ніка домовився про Михайла й дав гроші за викуп із солдатчини, десь зник, тож Михайло вимушений іти до армії — Михайло все частіше ду­мав про панську робітницю Анну, нещасну дівчину, яку бив рідний брат, а матір забирала зароблені гроші — якось Михайло зустрівся з Анною, яка поверталася з лісу, їй привиділося, ніби з ліска летить щось темне з вог­няними очима, Михайло заспокоїв дівчину — тим часом Сава нишком носив Рахірі крадені вдома борошно, сир… — восени Федорчуки із сумом провели в армію Михайла — хлопцеві дуже тяжко було в солдатах, навіть закрадалася думка про дезертирство — тепер щотижня до нього прихо­див батько, усіляко підтримував сина — Марійка гнівалася на Саву, казала, що той не одержить землі, якщо й далі буде з Рахірою — Анна під серцем носила дитину, люди стали вже це помічати, мати й брат вигнали Анну з дому, її прихистила в себе Докія — якось зустрілися на пасовись­ку Анна й Рахіра, Рахіра почала випитувати, хто ж батько майбутньої ди­тини, вони почали сваритися й Анна навіть ударила Рахіру й сказала, що про неї, ледащицю й відьму, кажуть у селі — Рахіра поскаржилася на Ан­ну Саві — Михайло був удома у відпустці — Сава попросив Михайла пі­ти разом з ним уночі до панського лісу й набрати там дерева, щоб відре­монтувати огорожу; Михайло вважав це крадіжкою, проте згодився — на другий день лісник приніс Марійці страшну звістку: у панському ліску знайдено вбитого Михайла — багато людей зібралося у Федорчуків, ко­ли зайшла до хати Анна й кинулась до Михайла, усі збагнули, хто бать­ко ще не народженої дитини — Анна кинулася до Сави й кричала, що він убивця — Івоніка вийшов на двір і став гаряче молитися, бо зрозумів, що «за землю підняв Сава руку на свого брата, лиги за землю!., іншого тут не могло бути» — на другий день приїхала комісія і встановила, що в Ми­хайла стріляли зблизька, що він вижив би, якби відразу його знайшли в ліску — Сава був блідий і трясся, ніби від пропасниці — лікар помітив на його штанях кров, проте він пробелькотів, що то від зайця — Саву запі­дозрили, але нічого не знайшли — коли робили розтин тіла, з нього випа­ла куля; Івоніка підняв її і заховав, кулю впізнав: саме такими стріляв Сава — Івоніка боявся втратити й другого сина — Саву забрали до міс­та — відбулося поховання Михайла— Анна народила близнят (двох хлопчиків) — навесні за порадою Докії Анна пішла до Марійки, аби та взяла хоч одного хлопчика на утримання, проте вона вигнала Анну — на Різдво, коли Марійка була сама в хаті, то до вікна підійшов якийсь чоло­вік і сказав, що бачив, як у ліс Михайло йшов із Савою, а говорить він про це тільки тепер, бо не хоче мати камінь на душі — через брак доказів Саву відпустили — він пішов до Рахіри, кажучи, що не потребує батько­вої землі й піде з жінкою на заробітки до Молдови — Анна жила з боже­вільною думкою вбити Саву, а той однієї її і боявся — померли близнята Анни й вона ніби збожеволіла (бродила полями, заходила до хат, не впіз­наючи нікого) — Івоніка картав дружину, що та не прийняла онуків — Ан­ну відвезли до шпиталю (гроші на лікування зібрали всім селом) — про­йшло шість років, Івоніка й Марійка працювали й за Михайлову душу го­дували обідами бідних, Саву відділили, віддавши йому півхати, а землею не наділили (хай сам заробляє) — Докіїн брат Петро став лісником і од­ружився з Анною, минуло п’ять років, і в них народився хлопчик — Івоні­ка потайки від Марійки записав на нього найкращий лан Михайла.