Характеристика улюбленого героя з твору в.сухомлинського "тореадори з васюківки" твір

Ява Рень руде волосся фантазер вынахидлевый бешкетнык дружний непосыдючый ришучый унергичный Павлуша розумнык бешкетнык смилывый веселый добрый невезучый спокийный художнык

Відповідь:

погані (на мій погляд) вчинки: частина перша трилогії: підкоп під свинарник (хоч і з благородною ме-тою будівництва метро); випустили під час лекції у клубі пугутькало, повісили на телевізійну антену старі дідові підштанники; влаштували "тореадорський виступ" з коровою; зірвали урок (наприклад, коли приче-пили дзвоник на шию цуценяті), під час екскурсії до Києва втекли, щоб слідкувати за Бурмилом і Кни-шем;  ледве не попили термос з глобулусом; проігнорували підготовку до екзамену; влаштували розгардіяш на баштані, частина друга трилогії: не підготувалися до спектаклю; частина третя трилогії: Ява поцупив фотоапарат Бардадима, Ява оббризкав багнюкою з калюжі Гребенючку у новенькому платтячку,

гарні вчинки: частина перша трилогії: врятували цуценя з закинутої криниці, допомагали юннатам укріплювати греблю і розчищати озерце; завжди підтримували один одного ( на баштані; Павлуша без друга відмовився їхати у табір, разом готувалися до переекзаменовки Яви);  не дали Книшу зруйнувати греблю на озерці з глобулусом; частина друга трилогії: подали ідею створити театр у селі; заступилися з Вальку і нам"яли вуха Будці (Толіку); до Будці вибратися з дренажного колодязя; з величезними пригодами, але таки повернули годинник власнику; частина третя трилогії: Павлуша заступається за Ганьку Гребенючку, Ява під час повені догадався покликати на до військових з їхньою технікою, Павлуша рятує Яву з пастки у затопленій хаті, хлопці повертають бабі, врятовані Явою, листи з фронту її чоловіка; хлопці "рятують" вчительку від закоханого у неї лейтенанта Пайчадзе.

Пояснення:

Наш рідний край легендами багатий. Є серед них страшні, чарівні, романтичні, захоплюючі. Одна з найромантичніших українських легенд розповідає про чарівну козачку з Полтавщини, яка є авторкою багатьох ліричних пісень. Про­те більшість із них до цього часу вважаються народними.

Який талант треба мати, щоб надати, здавалося б, звичайним словам безсмер­тя! Звідки взявся такий талант у поневоленій Україні? Таке питання може виникнути лише у того, хто ніколи не бачив чарівної Ворскли, не слухав її тихих, лагідних пісень у супроводі веселого тьохкання солов’їв із прибережних гаїв! Саме ця земля народжувала і народжує дива. Одне з них – Маруся Чурай, донька урядника Полтавського козацького полку Гордія Чурая. Він був справжнім лицарем свого часу. Як і всі козаки, вважав ганебною смерть не в бою, а деінде. Тому загинув, рятуючи життя Богдана Хмельницького. Маруся мала тонку ду­шу, кожна струна якої бриніла своєю піснею: мрійливою, сумною, про кохання, про козацьку долю і лицарську звитягу. Прості людські цінності, оспівані у піс­нях, запалювали серця слухачів, які розносили це полум’я Україною.

Сучасні поети-піснярі стверджують, що гарну пісню можна написати лише тоді, коли переживеш якесь моральне потрясіння. Можливо, це так і є, бо власна доля Марусі була трагічною.

Дівчина покохала молодого козака Грицька Бобренка. Але війна розлучила

закоханих. Тяжко Маруся переживала розлуку. Смуток і журба були такими безмежними, що вилилися із її душі піснею “Віють вітри, віють буйні…” Та вияви­лося, що війна – не найстрашніше лихо, ще гіршим є зрада. Після війни за наказом матері Гриць одружився з багатою донькою осавули. Несила було Марусі пережити таку ганьбу. Радше хай води Ворскли понесуть її далі від зради і насмішок. Але не судилося дівчині втонути. Іван Іскра, який багато років щиро ко­хав Марусю, врятував її. Порятунок не приніс ні полегшення, ні спокою. Ревнощі взяли гору над розумом, і Чураївна отруїла зрадника. Від страти її знову врятував Іван, який привіз гетьманський наказ про помилування злочинниці. Та найгрізніший суддя для людини – її власна совість. Вона прирікає людину на довічне спокутування своїх гріхів.

Марусин вік виявився коротким, але її душа жива. Вона живе у виспіваних і виплаканих піснях, розповідає кожному новому поколінню про щастя і радість, про сум і журбу, про вірність і зраду. Отож скільки лунатимуть її пісні, стільки й житиме її душа. Збережімо пісню – душу Марусі Чурай!