Відповідь:
епітети: осінь - золота, багата, мила, люба, щедра, урожайна, чудова, благодатна, справжня, дощова, суха, холодна, тепла, сумна, плаксива, весела
метафори осінь - пливе (над землею), їде (на баскомку коні), йде (по лісах і полях), лине (піснею над землею), летить (бабусиним літечком або в плані швидкоплинна), пролітає (вітрами), сурмить, сумує, радіє,
порівняння: осінь - як золотоволоса дівчина, як руда дівчина, як чарівниця, як цариця, як художниця, як щедра господиня, як маляр
персоніфікація: кружляє (листям у танку), одягає (ліс у багряні одежі), малює, пише, обливає, розливає (тумани над рікою), сміється (останніми теплими промінчиками сонця), плаче (дощами), сурмить, говорить, співає
Пояснення:
Йдучи назустріч побажанням громадян, влада назавжди убезпечила їх від ризику будь-що переживати. Зробили це просто: знищили всі книжки й залишили тільки телевізійні серіали та шоу. Більшості цього вистачає, ба навіть плазми у світі фантаста куди кращі, ніж у нашому, – кожен може дозволити собі мати кімнату з гігантськими екранами замість стін. 4D-ефект – повна присутність. Це те, до чого ми рухаємося. Чи не так?
Людьми, котрі розучилися читати, а отже, й думати, керувати легше. Черговий усміхнений президент звертається до жителів країни з гігантських екранів. Його точно оберуть надалі (або іншого, кого запропонує телевізор). Головне, щоб люди залишалися спокійними, були впевнені у своєму завтра, щоб їх нічого не хвилювало. Дивно, але Монтеґу в цьому ідеально стабільному світі незатишно. Наростання тривоги й самотності прописано в першій частині книжки надзвичайно майстерно – жодна екранізація враження передати не зможе. Герой має сім’ю, але від духовної ізольованості це не рятує.
А здавалося б, персонаж має тішитися життям. Працює на державу, і в нього неабияка робота, дістати таку не всім щастить: Монтеґ – пожежник, він спалює книжки. Температура, винесена в заголовок роману, це градус, на якому займається папір, на якому зникають усі сумніви. Шеф відділку пожежників виголошує цілу промову, в якій популярно пояснює, як зробити всіх людей щасливими і чому багато думати, шкодить. Знаєте, схоже, його думки поділяють у наших міністерствах освіти й культури.
Врешті, сюжет стає майже пригодницьким: підпілля, котре намагається вберегти книжки, рейди та облави пожежників, таємні агенти, втечі й переслідування. Кіборгічний пес-убивця, що знаходить жертву за її біологічними параметрами (здається, незабаром усіх нас ощасливлять паспортами, котрі їх містять). Структура жанру, а ми маємо справу з антиутопією, традиційна: у щасливому, на перший погляд, світі з’являється людина із сумнівами. Найчастіше на такий дисидентський шлях чоловіка штовхає жінка. А далі влада, що створила «ідеальне середовище», намагається повстанців знищити. Чоловік зазвичай зраджує справу. Жінка здебільшого гине… Маємо подібне у класичних «Ми» росіянина Євґєнія Замятіна та «1984» британця Джорджа Орвелла. В цьому романі, як і у відомій антиутопії Олдоса Гакслі «Дивний новий світ», сюжет дещо відхиляється від схеми.
Рей Бредбері свідомий того, що пише в епоху, коли просвітницький проект поширення знання вже зазнав краху. «451 за Фаренгейтом» з’явився в 1953 році, коли США та СРСР мали на озброєнні не лише ядерні, а й водневі боєголовки, а холодна війна набирала обертів. Страх перед повним знищенням цивілізації спонукав громадян навіть у демократичних країнах добровільно змиритися з наступом реакції, втратою частини свобод, переслідуваннями політичних опонентів. Після двох жахливих воєн першої половини століття ніхто не має сумніву щодо можливості третьої, цього разу – останньої. Інституції влади, котрі гарантують безпеку в обмін на широкі повноваження втручатися в життя й права особистості, заживають чимдалі більшого авторитету. Демократію щодень частіше іменують анархією, котра загрожує розпадом і хаосом. Ліберальний проект, доти вже повністю згорнутий в СРСР, починає давати тріщини й у вільному світі (нагадаємо, що роман Орвелла з’являється друком у той-таки період – за чотири роки до твору Бредбері)
Объяснение:
Поделитесь своими знаниями, ответьте на вопрос:
Василь симоненко "вона прийшла" аналіз плз
Воно приходить, коли у шаленому галопі час раптом зупиняється, коли терези почуттів миттєво виходять з рівноваги і починають швидко-швидко коливатись в очікуванні незнаного, коли в калюжах життя відбиваються промені невловимої, трепетної радості. Воно приходить, коли однієї неповторної миті тернисті стежки двох перетинаються і зливаються воєдино. Воно — це кохання...
Інтимна лірика відомого українського поета Василя Симоненка стала найпотужнішим крилом його поезії. "Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної, із ранкових туманів, з небесних октав..." — це твердження поета є ніби прологом до створеного ним романтично-піднесеного у своїй чистоті та звабі образу коханої. Лише кількома штрихами він малює портрет тієї, що запалила серце юнака: "лобик... упертий і смішний", "біле волосся, сірі очі і каре пальто", "під віями, абажурами, блищить очей овал", "милі, теплі руки". Підкреслювана поетом "прозорість" і чистота коханої лежать в основі обожнювання дівчини, жінки, матері. Про це В. Симоненко говорить у своїй поезії "Мені здавалась пошлою й бридкою...", говорить стримано, але надзвичайно вражаюче, бо у простій за своєю довершеністю формі криються глибокі почуття.
Кохання для поета — це не просто почуття, що облагороджує душу, а основа змістовного життя. Тому поривання до романтичного ідеалу завжди першорядні у поезії В. Симоненка ("Вона прийшла...", "Є в коханні і будні, і свята..."). Так, в останньому вірші розкриття найпотаємніших людських почуттів поєднується з філософськими роздумами про сенс життя. Незважаючи ні на що, поет певен: якщо любов справжня, то
...жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб'язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.
Між закоханими є те, що вище за дріб'язковість, принциповість, егоїзм. Є любов, яка розставить усе на місця, розсудить краще, ніж будь-який суддя.
Але кохання несе не лише радощі. Воно несе і муки, і страждання, бо буває нерозділеним, болючим, зрадливим. Симоненко, мабуть, відчув це на собі, тому й з'явилися вірші "Люсі", "Ти байдужа, як мертве місто". Але, що б там не було, треба чекати на єдину, велику, вірну любов — вона неодмінно прийде. Ліричний герой поезії "Буду тебе ждати там, де вишня біла..." теж сподівається на це, бо зізнається:
...не тебе я жду,
Жду свого кохання в білому саду.
Мені особливо запам'ятався вірш "Вона прийшла...", в якому до ліричного героя несподівано прийшла любов. Під впливом чарів кохання міняється його внутрішній світ, і все довкола теж стає привабливішим і кращим. Душа закоханого співає солов'ями, вона тягнеться за чудовим покликом:
Прийшла любов непрохана й неждана,
Ну як мені за нею не піти?
Ліричний герой створив для себе образ коханої, далекий від чогось конкретного, реального, кохана з'явилась автору тільки в романтичних маревах:
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих слів.
Василь Симоненко виспівав свою "вічну" тему ніби одним подихом, вклавши в неї світлу радість, тиху печаль і тугу збентеженого коханням серця ліричного героя. Сила інтимної поезії Симоненка в безмежній щирості, ліричності й задушевності