Твір, , мій день під знаком доброти"

Людина народжується не просто для того, щоб їсти і пити. Людина народжується, щоб творити добро і жити заради того, щоб зробити життя своїх нащадків кращим і щасливішим. Тому проблема добра хвилювала і хвилює наших співвітчизників, які завжди напружено шукають рішення цього вічного питання. А чи замислювався хтось над таким питанням: «Як часто ми робимо добро – нехай маленькі, але, інколи, дуже потрібні справи?». Більшості з нас, я впевнений, навіть на хвилину в голову не закрадалася така думка, або ж швидко втрачалася. Не кожна людина прагне жити по правді, глибоко вірячи в добро, справедливість і чесність. Але мені щиро хотілося б, щоб на Землі панував мир і доброта. Якби кожен з нас здійснював хоча б одну добру справу в день, наше життя здавалося б все більш і більш світлим. Розмірковуючи над такими філософськими питаннями, я мимоволі згадую випадок, як одного разу мені довелося до мамі, і в той момент моя до виявилася незамінною. У мене на душі стає радісно і ясно, коли я бачу і усвідомлюю, що моя праця не пропала даром. Отже, що ж такого доброго я зробив? Можливо, я не зробив нічого глобального, не зрушив гори і не врятував весь світ. Мені здається, робити добрі вчинки в ім'я всього людства, а не для когось конкретного – це марна трата часу. Якщо робити гарну справу, то краще – для реальної особистості. І, найголовніше, – ніколи не потрібно чекати чогось від інших, подяк або, ще гірше, – робити добро з корисливих спонукань. У цьому випадку всі справи будуть називатися не добром, а розрахунком! Мені хочеться процитувати дитячу пісеньку: «Якби жили всі поодинці, то давно вже на шматочки розвалилася б, напевно, вся Земля». Ми живемо в суспільстві, в якому дуже багато людей прокидаються кожного ранку, дивляться у вікно на світанок, мріють про хороше та бажають, щоб до них добре ставилися. Так от, роблячи невеликі добрі справи кожен день, ми ніколи не залишимося на самоті, бо завжди знайдуться вдячні нам люди. Згадуючи ще один свій прожитий день, я можу сказати, що я не допоміг нікому у прямому сенсі, але я впевнений, що комусь до моя привітлива посмішка, когось я підтримав словами, когось не змусив хвилюватися, бо виконував усі свої обов’язки. Сьогодні я допоміг і своїм батькам, додавши до їх відпочинку хоч декілька хвилин. Звісно, нічого героїчного я не зробив, але якщо кожен з нас буде проводити день хоча б так, як це зробив сьогодні я, наше життя з часом стане кращим і щасливішим.

ЩЕДРИЙ ВЕЧIР

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

— Вставай, Михайлику, вставай.

— Ма-мо, iще одну крапелиночку...

— Струси цю крапелиночку.

— Ой...

— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?

— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза

ЩЕДРИЙ ВЕЧIР

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

— Вставай, Михайлику, вставай.

— Ма-мо, iще одну крапелиночку...

— Струси цю крапелиночку.

— Ой...

— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?

— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза