Описания природы по произведению дорогой ценой, надо

Роль пейзажів у повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною»
Більшість творів Михайла Коцюбинського містять пейзажні замальовки, що надають розповіді художнього простору, динаміки й протяжності дії, передбаченості її розвитку.
Перший пейзажний малюнок повісті «Дорогою ціною» — це картина літньої задумливої ночі зустрічі Остапа й Соломії. Герої твору йдуть до ставка, щоб посидіти під вербами і обміркувати, як їм жити далі. «Плутаючись у високих бур'янах, пролазячи попід кущами, що тісно посплітались у сій занедбаній частині панського гаю, вони долізли врешті до води». У скляній поверхні ставка були розсипані яскраві зорі, «тихо плив білою хмарою туман», задушливо пахло татарське зілля. У цю мить на душі Остапа і Соломії набігла тінь: картина зоряної ночі, задушливе тепло, одинокий став серед осоки створювали атмосферу смутку і горя, адже закохані назавжди розлучалися.
Остап тікав із села від панщини і сваволі пана, який звинувачував чоловіка в бунтарстві і погрожував віддати його в солдати.
Остап попрощався із Соломією, закинув на плечі сакви і зник у чагарнику. Він ішов навпростець повз обгризені худобою корчі, а десь у нічній темряві невиразними контурами розпливалося сонне село. Остапа зупинило єдине освітлене віконце. Це самотнє світло серед темного нічного царства здавалося йому останньою ниткою, що пов'язувала його з усім близьким.
Образи темної ночі, легкого туману, сплячого села і одинокого освітленого віконечка створюють атмосферу смутку, жалю, невпевненості героя в завтрашньому дні, будять у його серці давні згадки дитинства. «Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка — все се було йому знайоме, промовляло до нього», а тепер усе це треба кидати, може, й навіки.
Але такий настрій був у Остапа лише вночі. Лиш «темна блакить нічного неба почала потроху бліднути», а зі сходу дихнув вітерець, на душі втікача стало весело і легко. Картина ранку, майстерно змальована автором, немов пробуджує в молодому тілі силу, завзятість, бажання боротись і перемогти.
Дивує картина темної осінньої ночі, коли Остап і Соломія прокралися до Дунаю і чекали перевізників. Морок наповнював глибокі чорториї, що збігали схилом. Утікачі ховалися у вологій пітьмі глибоких і покручених яруг. Усе немов пройняте тривогою, очікуванням нещасть, які не можна ні передбачити, ні відвернути. Зверху сіявся чи то дощ, чи то мряка, тіло терпло, дерев'яніло, байдужість закрадалася в серце, втрачалося почуття реальності, а «широка річка спокійно дрімає в легкому тумані, чорне небо безперестанку сіє росу...»
Кожна пейзажна замальовка ніби відтворює переживання героїв. Соломія відчуває ненависть до очерету, серед якого загубила Остапа. А той очерет «жовтий, гладкий, високий — він глузував із неї, помахуючи над її головою рудим чубом... Соломія накинулась на нього і почала трощити зі злості, з озвіріння, як свого ворога». Декількома словами Коцюбинський передав безмежжя відчаю люблячої жінки у боротьбі зі зрадливою природою.
Не судилося Остапові і Соломії знайти щастя в чужій стороні. Дунай забрав Соломію у свої могутні обійми, Остап одинаком дожив до старості. Довгі роки самотнього життя серед розлогих просторів навчили Остапа розуміти таємну мову природи. Вітер, що літає «понад тихими степами і забирає по дорозі, всичує в себе і тишу села, і клекіт міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін стиглого колоса», несе усі новини і кидає у комин Остапової хатинки. І вітер, і Дунай промовляють до нього голосом коханої Соломії, яка тужить за Остапом і на тому світі

Дума про Марусю Богуславку» є перлиною українського народного епосу.

У ній йдеться про те, як у турецькій неволі уже тридцять літ перебуває сімсот козаків. Одного разу до ув’язнених прийшла «дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка» і запитала, чи не знають вони, який сьогодні день «в землі християнській».

Невольники, які тридцять літ «Божого світу, сонця праведного» не бачили, звісно, знати не могли. Тоді Маруся повідомила, що «завтра святий празник, роковий день великдень». Вона просила козаків не лаяти, не проклинати її за те, що нагадала про празник.

Объяснение:

«Худо́жник» — повість Тараса Шевченка російською мовою, написана 25 січня — 4 жовтня 1856 р. у Новопетровському укріпленні. У повісті «Художник» Шевченко продовжує розробляти тему долі талановитого кріпака, започатковану ним у повістях «Варнак» та «Музыкант».

За жанровими особливостями, принципами зображення, характером типізації повість має складну структуру. Мемуарні елементи органічно співіснують у ній з елементами епістолярного жанру та нарису.

Перша частина — виразно автобіографічна й мемуарна; розповідь ведеться від особи художника, в образі якого можна впізнати риси й учинки реального Івана Максимовича Сошенка. Образ героя — спершу обдарованого кріпака-малярчука, згодом — молодого художника, захопленого мистецтвом і життям мистецької богеми, — суто автобіографічний (з деякими елементами художнього домислу) у першій частині.

У другій — риси автобіографізму властиві психологічній «біографії» героя, тоді як історія фатального одруження й трагічна розв'язка домислені на основі реальних фактів з життя декого з колег-художників; відбилася тут і романтична ідея всеохопного служіння божественному мистецтву. Спогади Шевченка подаються у формі листів героя про навчання в Академії мистецтв, про мистецьке життя у тогочасному Петербурзі.

Объяснение: