Міні-твір: "ти знаєш , що ти людина? "

Людина» — багатозначне слово. Воно позначає одну з істот на землі і водночас має піднесене значення всього загалу якостей і почуттів, які повинна мати в собі ця істота. У такому випадку де слово пишуть з великої букви — Людина... 

Що ж потрібно кожному з нас для того, щоб іменуватися Людиною? Одні скажуть — бути порядним і добрим, інші — мати купу грошей, треті дадуть відповідь: «Що потрібно? Нічого! Я маю руки, пересуваюся на двох ногах, значить, я і так людина. А з великої букви чи з малої — неважливо. Яка різниця?» Відполімо: різниця дуже велика. Пересуваються, вживають їжу, сплять всі живі істоти на Землі, але вони не можуть називатися людьми. Від тварин нас відрізняють не лише анатомічні ознаки, навіть не розвинений інтелект. Нас відрізняє людяність. 

Малий Тарас чумакує.

"Літо 1824 року було дуже гарне. Небо голубе та ясне від палкого сонячного проміння, що так і ллється потоками на зелені садки Кирилівки, на білі хатини з чорними стріхами й димарями, на пишні квітники перед хатами та на блискучі церковні бані.

Тільки в хаті Шевченків невесело. Недобра мачуха побиває дітей-пасинків і проклинає їх, а вже найбільше малого Тараса.

Бачить це батько, бачить старенький дідусь, і жаль їм хлопчини.

— Невинно терпить,— каже батько.

Задумався старий дідусь, а по хвилині каже:

— А знаєш що, Грицю! Ось ти вибираєшся чумакувати, візьми й Тараса з собою...

Тарас почув таку милу новину, і мовби його на сто коней посадили. Поїде, світа побачить, степи, козацькі могили. І пригадує собі, як то він уже «їхав з чумаками», тому чи не чотири роки вже буде, тоді, як він ішов до «залізних стовпів».

На другий день раненько батько з Тарасом поснідали, сіли на віз, перехрестилися і... воли рушили. Минають поля, гаї, села, а ось уже й місто біліє перед ними.

— Що це за місто? — питається в батька Тарас.

— Гуляйполе,— відповідає батько.

І знов села, поля, хутори. При дорозі буйна трава. Батько спиняє воли, випрягає, пускає їх на пашу.

— Обідатимемо, сину,— каже. Сідають на возі, обідають.

— То вже степ, тату?

— Ні, Тарасе, це ще не степ, але ось як виїдемо в Херсонщину, то вже почнеться справжній степ, широкий, буйний. Тільки то вже не те, що було колись, тепер уже багато степу зорали, замість тирси пшениця шумить.

Тарас не дивиться на міста, його очі біжать дальше — за річку Тикич, у степ безмежний.

— А це вже справжній степ? — допитується знову Тарас.

— Так, це вже степ,— відповідає батько.

Віз котиться широким шляхом, а обабіч шляху шумлять високі трави, що вже почали жовкнути від палючого сонця. Тарас бігає зором по степу якось розмріяно. А по хвилині питається:

— Тату, то тут жили запорожці?

— Так, кажуть старі люди, що тут була запорозька вольниця,— відповів батько.

А Тарас уже не допитується, задумався. Його уява малює йому буйних, чубатих запорожців, як вони ганяються степом, здоганяють татар, що везуть ясир з України, заводять бій з татарами, бранців визволяють. А потім копають могилу товариству, що впало в бою, і сиплять високу-високу. Все так, як дідусь оповідав, а дідусь знає, бо пам'ятає і запорожців, і гайдамаків".

Відповідь:Я вважаю, що ми відповідальні за все в нашому житті. І жо­ден добрий чи поганий учинок так без наслідків, не обій­деться. Аргументом на користь цієї думки може бути те, що зло завжди карається. Наприклад, американський гангстер італійського по­ходження Аль Капоне був контрабандистом і вбивцею. Хоча ці злочини суд ніяк не міг довести, його, урешті-решт, ув’язнили за банальну несплату податків. Є ще один доказ на підтвердження цієї тези: якщо людина на­віть не буде покарана законом, Богом чи іншими людьми, то її мучитимуть докори сумління. Яскравим прикладом цього може бу­ти Ганна — героїня поеми Тараса Шевченка «Наймичка». Караючись увесь вік у чужій хаті, жінка-покритка спокутувала свій гріх, не давши синові Марку вирости безбатченком. Отже, що б ми не робили і як би це не висвітлювали, ми несемо повну відповідальність за кожен наш учинок перед Богом і людь­ми, перед законом і нашою совістю.

(якшо шось я і друг писали)