Твір на тему рідна україна світ природи

Ми живемо на четвертому поверсі. Вікна нашої квартири виходять у двір, що густо засаджений тополями. Більшість тополь старі, посаджені після війни. Усім гарні ці тополі, але на початку літа вони завдають багато незручностей. Пух від них проникає навіть до кімнати, залітає в під’їзди, а земля немов пухнатим снігом покривається. Ми з хлопчиками любимо підносити запалений сірник до білих пухнатих острівців з тополиного пуху гати, як вогненні змійки, злегка потріскуючи, пожирають білизну. Одна тополя торкалася гілками вікна моєї кімнати. Примітна вона була тим, що на її стовбурі багато років знаходилася шпаківня. Дерево росло, і разом з ним вона піднімалася угору, немов кабіна ліфта. Пройшли роки, і шпаківня виявилася на рівні вікна моєї кімнати. Я бачив, як будиночок заселяли шпаки, як вони сварилися, я знав, коли вони відлітали, а взимку в їхнє житло нерідко залітали горобці. Може, їх туди вабила цікавість — хотілося довідатися, які, мов, шпаки. А може, горобців заганяла в дерев’яний будиночок холоднеча. Як би там не було, але й узимку, і влітку тополя слугувала притулком різним птахам. На її товстих гілках поважно сиділи ворони, а голуби так воркотали ранками, що не давали спати. Ця тополя була немов членом нашої родини. Відкриєш вікно — її подих проникає до кімнати; улітку її пух забивається в різні куточки квартири. А восени жовте листя засипало підвіконня, його ми знаходили і під шифоньєром, і під письмовим столом. Прокидаючись, я казав тополі: «Доброго ранку!», бажав спокійної ночі. Словом, ми дружили.

Але час невблаганно руйнував дерево: обсипалася кора, після сильного вітру одна з товстих гілок обломилася і з гуркотом упала на землю. Багато гілок навесні вже не покривалися листям. І ось одного разу у двір приїхала бригада робітників, які спиляли дерево. Здавалося, ми осиротіли. Перед вікном утворилася порожнеча, кімната стала незвично світлою, але в ній мені було незатишно, я почував себе самотнім, хоча всі мої домашні знаходилися поруч.

Я зі смутком згадував пташиний будиночок напроти мого вікна, його мешканців, що уже ніколи в ньому не оселяться. Від шпаківні залишилися одні уламки, які незабаром забрали разом зі спиляним деревом.

На сімейній раді ми вирішили зробити шпаківню і прикріпити її до тополі, що набирає силу, недалеко від нашого під’їзду.

«Цікаво, за скільки років підніметься шпаківня до рівня нашого поверху?» — цікавлюся я в тата. «Побачимо, — каже він. — У дерев, як і в людей, свій вік. Наше життя важко уявити без зелених друзів».

Маруся Чурай народилася в 1625 році в родині козацького сотника Гордія. Після смерті батька вона залишилася жити з матір’ю в Полтаві, на той момент дівчині було приблизно 13 років. В молодості у дівчини було багато шанувальників, до яких належав і молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицю Бобренку, синові хорунжого Полтавського полку, з яким була таємно заручена. Коли в 1649 році почалася Хмельниччина, Гриць вирушив на війну, обіцяючи повернутися. Дівчина чекала його приблизно 4 роки. Проте, повернувшись до Полтави, Гриць уже не звертав уваги на Марусю, так як полюбив іншу – Галю із заможної полтавської родини. Ображена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, яке випадково випив Гриць. Влітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її було амністовано універсалом Богдана Хмельницького, який приніс Іван Іскра, де зазначалося дарувати їй життя «за заслуги її батька та солодкі пісні». Для спокути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись у 1653 році до Полтави померла в 28 років, не перенісши смерті коханого.

Объяснение:

Мистецтво народилося разом з людиною. Розумною людина стала, коли почала діяти, створювати. Спочатку предмети, необхідні для житла, полювання, хліборобства. Але розумній людині недостатньо бути ситою і жити в теплі. Тоді і народилася творчість, якої вимагала душа. А це вже і є мистецтво. У першу чергу, я думаю, душа самовиражалася в співі, в іграх, у малюнках. Поступово розвивалися нові види мистецтва. Людина вже не мислила себе без поетичного слова, театру, живопису. Наприкінці XIX — початку XX століття з’явився кінематограф, який, всотавши в себе багато видів мистецтва, став самостійним і найпопулярнішим його видом.

Сьогодні людина вже не може уявити собі життя без прочитаного роману, без нового кінофільму, без прем’єри в театрі, без модного шлягеру й улюбленої музичної групи, без художніх виставок… У мистецтві людина знаходить і нові знання, і відповіді на життєво важливі питання, і заспокоєння від повсякденної суєти, і насолоду. Справжній витвір мистецтва завжди співзвучний думкам читачів, глядачів, слухачів. Роман може розповідати про далеку історичну епоху, про людей, зовсім, здається, іншого стилю життя, але почуття, якими переймалися люди за всіх часів, зрозумілі нинішньому читачу, співзвучні йому, якщо роман написаний справжнім майстром.

Нехай Ромео і Джульєтта жили в далекій Вероні за давніх часів. Нехай друзі з «Трьох товаришів» не мої співвітчизники. Не час і не місце дії визначає моє сприйняття великого кохання і вірної дружби, описаних геніальним Шекспіром і Ремарком.

Картини, музика, театр, книги, фільми дають людині ні з чим не зрівнянні радість і задоволення, змушують її співчувати. Заберіть це все з життя цивілізованої людини, і вона перетвориться якщо не на тварину, то на робота або зомбі. Людство нагромадило в галузі мистецтва величезні багатства. Вони невичерпні. В усіх музеях світу побувати неможливо, усі симфонії, сонати, опери не прослухати, усі шедеври архітектури не переглянути, усі романи, поеми, вірші не перечитати. Та й ні до чого. Усезнайки насправді виявляються поверховими людьми.

З усього різноманіття людина вибирає для душі те, що їй найбільш близьке, що дає поживу її розуму і почуттям. От чому в неофіційних анкетах завжди є питання про улюблену книгу, про улюбленого композитора і т. ін. У мистецтві критерій «любимо — не любимо», «подобається — не подобається» відповідає тому, наскільки твір майстра співзвучний нашому світовідчуттю, які струни в нашій душі він зачепив.