Мини сочинение на тему любовь и дружба в жизни человека

В судьбе и жизни каждого человека огромную роль играют близкие люди: родственники, друзья, любимый человек. Они поддерживают в трудную минуту советом, утешают в тяжелых ситуациях, радуются в счастливые моменты. Причем, друг остается другом в любые времена. В средневековье, в наши дни, в далеком будущем друзья были и будут необходимы всем. В начале девятнадцатого века, в разгар правительственных гонений на молодое поколение, близкие, конечно же, были важны в жизни появившихся "новых людей". Роман Тургенева "Отцы и дети" как раз об одном из молодых революционеров – разночинцев 60 –х годов. Хотя основная мысль романа – идейная борьба людей разных поколений, главный герой, Евгений Базаров, проверяется автором на умение и любить, и дружить. По-моему, проследить за тем, как человек, отрицающий любые чувства, может выжить в сложном мире противоречий, довольно интересно. 
Итак, Евгений Васильевич Базаров – сын уездного лекаря. Он занимается естественными науками и проповедует нигилизм, то есть ничего не принимает на веру. Именно по суждениям нигилизма, любовь к родителям, друзьям, женщинам для него – это что-то примитивное и ненужное, нечто иное, как раздражение нервных окончаний. Но однажды в студенческом кругу Базаров знакомится с молодым человеком по имени Аркадий Кирсанов, который сразу же на него производит впечатление "мяконького либерального барича". В глазах радикала – материалиста Аркадий до последнего дня оставался "размазней" и "нежной душой". "Молодой человек, неглупый, но совершенно лишенный умственной оригинальности и постоянно нуждающийся в чьей–нибудь поддержке," - так охарактеризовали Аркадия критики. Он всегда был лишь приятелем Базарова. Аркадий познакомился с нигилистическими идеями, которых придерживался его друг, нашел их довольно интересными и увлекся этим молодым течением. Но в его философских суждениях всегда чувствовалась какая-то детская наивность, он не был искренним нигилистом, а просто хотел быть сыном своего века. ("Мы сила!") Он с наслаждением отрицал все вокруг, не замечая противоречий в своем поведении. Аркадий не мог принять многих взглядов своего учителя, так как в отличие от него он хорошо относился и к природе, и к женщинам, и к аристократам, "хоть и не смел признаться в этом". У Базарова же он вызывал снисходительно-дружеское, покровительное отношение, и, казалось, что Евгений разрешил Кирсанову дружить с собой. Он воспитывал его, как ребенка, и относился к нему так же, почти всегда насмешливо и несерьезно. Хотя Аркадий – сторонник Базарова и "напяливает на себя его идеи", он не мог быть с ним единым целым, так как идейно принадлежал к лагерю "отцов". Аркадию ближе спокойная обстановка в доме отца, да и "хозяйство не возбуждало в нем отвращения." Когда-нибудь ему все равно бы пришлось признать, что он чужой Базарову ("Он хищный, а мы с вами ручные."), и что его идеи "ему не по вкусу". Я полностью согласен с Писаревым, что Аркадий только лишь вообразил себе, что глубоко уважал и от души любил Базарова, хотя в сущности он не питал к нему никакой сердечной привязанности. Час от часу пропасть между ними росла, и особенно обнажилось размежевание между ними, когда они познакомились с Одинцовыми. В городе на балу они встретили молодую вдову. Анна Сергеевна – самостоятельная, властная, независимая и умная женщина. В

Одна з найголовніших тем у літературі. Слово «добро» асоціюється у мене зі словами «щастя, милосердя, злагода, любов, мир». Недарма в казках завжди перемагає добро. На жаль, недобрі, злі, черстві люди зустрічаються не тільки у казках, а й у житті. Оповідання Євгена Гуцала «Лось» вчить людяності, добра, краси. Письменник протиставляє людей морально чутливих і морально глухих; милосердних, сердечних і черствих, грубих. Герої оповідання розкривають свої риси характеру, зіткнувшись на березі річки зі старим і бувалим лосем, який жив у заповіднику. Бажаючи напитися води, тварина провалилася в ополонку і дедалі глибше занурювалася у льодяну кашу. Вибратися на берег лосю до два хлопчики, що приїхали по хмиз. Старший узявся рубати лід, щоб прокласти прохід до берега. Коли лось вибрався з крижаного полону, діти дивилися на нього зачаровано, не вірячи, «що до врятуватися цьому великому звірові». Не вірили вони спочатку і в смерть врятованого лося. «Просто не вірилося, що такого звіра можна звалити пострілом, як перед цим не вірилося, що він може потонути».Конешно не всё из перечисленого  но что то можна  взять 

Для Тараса Шевченка нещаслива доля жінки-кріпачки була не лише суспільною, а й особистою трагедією: його матір ще "молодую у могилу нужда та праця положила", рідні сестри поневірялися на панщині. Жіноча недоля для поета — передусім соціальна трагедія, всенародне лихо, породжене кріпацтвом. Образ нещасної жінки поет носив "неначе цвяшок у серце вбитий" Цей зойк душі, крик зраненого серця вилився пекучим гнівом до панів-лиходіїв, які топтали жіночу гідність, розпинали материнське єство. 

Героїня поеми "Наймичка" намагається уникнути, здавалося б, неминучого: для себе — долі покритки, для улюбленого сина — долі незаконнонародженого. Отже, 

Ганна — не покірна жертва, як Катерина, а жінка, яка шукає і знаходить вихід з важкого становища. Вона підкидає дитину чужим, заможним і добрим людям, а сама йде до них у найми. Ніжне піклування Ганни про свою дитину ми відчуваємо вже з першої зустрічі з героїнею. 
Перед самим перелазом 
Дитина сповита — 
Та й не туго, й новенькою 
Свитиною вкрита; 
Бо то мати сповивала — 
І літом укрила 
Останньою свитиною!.. 

Журюся горем своєї героїні, страждаю разом з нею. Ота "остання свитина" відіграє в поемі неабияку роль. Адже бідна покритка, вигнана чи, може, сама пішла з дому, куг ди вже їй не повернутися. Новенька свитина — єдиний її одяг на зиму. Але й той вона віддає дитині. 

Коли Ганна приходить найматися, то одразу ж погоджується працювати за будь-яку плату, навіть безплатно, щоб тільки бути коло дитини. А коли вже вона доглядала сина, то так піклувалася, що й з іншої хати чула, "як дитина дише". Таке відчуття властиве тільки матерям. 

Наймичка боїться хоч на короткий час стати матір'ю, щоб не видати себе і не осоромити сина, не сполохати його щастя. Ганна свято береже таємницю, бо від цього залежить доля Марка. На час весілля сина вона йде до Києва молитися. Щороку ходить Ганна на прощу. Хоч уже стара й недужа, але туди й назад іде пішки. Нещасна жінка намагається відмолити, спокутувати свій гріх. Вона, напевно, і подумати не сміє, що своїм благополуччям син має завдячувати їй. 

З Києва Ганна завжди приносить додому недорогі ("бо ж не має багато грошей"), зате "святі" подарунки, які нібито оберігають від усього злого: 
...Маркові купила 
Святу шапочку в пещерах 
У Йвана святого, 
Щоб голова не боліла 
В Марка молодого; 
І перстеник у Варвари 

Невістці достала... Ганні соромно за свою провину, вона боїться осуду сина. І навіть перед смертю їй нелегко зізнатися. Та не хочеться їй брати "гріха" з собою. Ганна намагається пояснити синові, чому підкинула його чужим людям, прагне знайти слова, які б не поранили його душу, а викликали до старої матері жаль і прощення: 
"Марку! подивися 
Подивися ти на мене: 
Бач, як я змарніла? 
Я не Ганна, не наймичка, 
Я ..." 
Та й оніміла. 

Ганна відкривається перед сином і просить зняти з неї тяжкий гріх: 
"Прости мене! Я каралась, 
Весь вік в чужій хаті... 
Прости мене, мій синочку! 
Я ... я твоя мати". 

Зізнання забрало у Ганни останні сили. Вона "оніміла", навіть не попрощавшись з Марком. 

Трагедія нещасної жінки не тільки в тому, що вона — багата, із славного селянського роду — мусить народити в пустельному полі і підкинути дитя чужим .людям. Ще більших страждань завдає їй те, що вона позбавлена материнського щастя. 

Іван Франко писав, що "наймичка — натура безмірно глибока, чуття у неї сильне та високе, любов до дитини така могуча, що перемагає все інше, ... заставляє забути про себе саму, віддати все своє життя на користь своєї дитини".