Твір роздум місце уяви, фантазії, романтичності в житті сучасної людини за творами в.нестайка, я.стельмаха, л.ворониної

"Тіні забутих предків" - один з найбільш зворушливих творів про кохання. Героїв цієї повісті Івана і Марічку називають українськими Ромео і Джульєттою. Розповівши трагічну історію кохання гуцулів, М. Коцюбинський оспівав духовну красу людини, чисте і вірне почуття.

Любов Івана і Марічки, дітей двох ворогуючих сімей, народилася несподівано, всупереч тій ненависті, що супроводжувала життя Палійчук і Гутенюків. Дві рідні душі знайшли один одного, щоб ніколи не розлучатися. Між ними повна гармонія, взаєморозуміння. Обидва - діти природи, яким добре відомі її закони, її мова, обидва - талановиті музиканти: Іван грав на флоярі, а Марічка обзивалася до нього своїми співаночкамі. Сподівалися одружитися, незважаючи на сімейну ворожнечу.

Але доля склалася по-іншому. Іван пішов на заробітки, а в цей час трагічно загинула Маша. Ось з цієї події, як мені здається, і починається велика історія про справжню вірність. Все, що робив Іван після смерті Маші, - це були спроби жити новим життям, забути кохану. Майже сім років він десь блукав, служив в наймах, здавався людям "ведмедем, який зализує свої рани". Потім повернувся в село, одружився, прагнув стати господарем, сім'янином. Але всі ці спроби були марними. Нове життя не приносило ні радості, ні щастя. Царинка і маржинка - слабка заміна того, що називають сім'єю. Тому що дружина Палагна була Марією! А саме вона, незабутня подруга дитячих і юнацьких років, вічно стояла біля нього, співала свої пісеньки або тихо плакала. І неправда, що Івана зжив зі світла Юра-мольфар, що він загинув через якусь душевну хворобу! Просто герой повернувся, нарешті, до своєї єдиної на все життя улюбленої. Тільки з нею він міг бути живим, міг діяти, творити, міг відчувати себе людиною. А якщо її немає, то і він не повинен жити - це вже суперечило б його людської сутності. Ось так я розумію трагедію гуцульських Ромео і Джульєтти.

Звичайно, література і життя - не одне й те саме. Життя багатше будь-художній твір, і людина завжди зможе знайти застосування для своїх сил, думок і бажань, навіть якщо її спіткало нещасливе кохання. Але, перечитуючи повість М. Коцюбинського, знову і знову переживаєш, хвилюєшся і глибоко співчуваєш закоханим.

Люди, які вміють любити один раз, дійсно прекрасні. Вони ніколи не зрадять, не зможуть збрехати. Нехай в кожному з нас буде хоч крихітка тієї душевної краси, якої М. Коцюбинський наділив своїх нещасних і щасливих закоханих - Івана і Марічку.

Всеволод Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині в сім'ї службовця.

Його батько Зіновій Нестайко в молодості був січовим стрільцем, вояком Української Галицької армії. Наприкінці 1920-х, під впливом радянської пропаганди, зважився переїхати із Західної України, яка тоді була «під Польщею», в УСРР. Працював у Проскурові (нині — Хмельницький) на цукровому заводі, пізніше переїхав у Бердичів. У 1933-му батька заарештували, звинувативши у шпигунстві на користь імперіалістичних держав, згадавши службу в Австрійській армії в часи Першої світової війни, духовну семінарію, знання п'яти іноземних мов, а також заслуги його батька, отця Діонізія Порфировича Нестайка, греко-католицького декана, який керував парафією в Бучачі. Більше Всеволод батька не бачив — у пам'яті хлопчика лишився тільки смак цукерок, які той дав синові, коли по нього прийшли[5].

Після смерті батька, рятуючись від голоду, сім'я переїхала до родичів у Київ. Мати Всеволода працювала вчителькою і родина проживала у приміщенні в школі.

В. Нестайко закінчив 10-літню загальну середню школу з одною четвіркою в табелі, зі срібною медаллю. Через обставини терору та війни не вчився у 5-му та 9-му класах. Курс 9-го класу пройшов самостійно за два місяці[4]. Після школи вступив на слов'янське відділення філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка, яке закінчив у 1952 році.

В 1950 році, Всеволод починає працювати літредактором-коректором в дитячому журналі «Барвінок». У «Барвінку» Нестайко почав друкуватися й спілкуватися із іншими письменниками — Юрієм Яновським, Павлом Тичиною, Наталею Забілою, Оксаною Іваненко, Максимом Рильським. Після закінчення навчання в університеті в 1952 році, Всеволод працює в редакції журналу «Дніпро», видавництві «Молодь». З 1956 по 1987 рік завідував редакцією у видавництві дитячої літератури «Веселка». В 1956 році виходить перша книжка під назвою «Шурка і Шурко» і цього ж року Всеволод Зіновійович вступає до Спілки письменниківП'ятдесятирічний шлях у дитячій літературі засвідчив виданням близько сорока книжок оповідань, казок, повістей і п'єс. Перше оповідання для дітей Всеволод Нестайко надрукував у журналі «Барвінок» в 24 роки. Також друкувався у «Піонерії». Перша книжка «Шурка і Шурко» побачила світ у 1956 році[2][4].

За його повістями та оповіданнями поставлено короткометражна стрічка «Тореадори з Васюківки» (1965), фільми «Одиниця „з обманом“» (1984), «Чудеса в Гарбузянах» (1986).

На початку 2000 року надрукував у «Барвінку» свою нову повість-казку «Ковалі Щастя, або Новорічний детектив»[4].

2004 року В. Нестайко разом із поетом та редактором Іваном Малковичем опрацювали та опублікували нову авторську редакцію книги «Тореадори з Васюківки». Твір позбавлено деяких неминучих ідеологічних нашарувань минулої доби, деталей, незрозумілих сучасному, а тим паче майбутньому читачеві. З'явилися й нові