Твір роздум невмирущість духовної краси в драмі-феєрії лесі українки "лісова пісня"

Невмирущість духовної краси людини (за драмою-феєрією лесі українки «лісова пісня»)

добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у драмі-казці лесі українки «лісова пісня», яка розповідає про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою.  у ліс приходять люди, приносять свої клопоти. голос лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну мавку — «весна ніколи так ще не спі» дитина лісу і сільський хлопець закохуються. перша дія — цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. на голос лукашевої «веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти ».  у другій дії — зміліло озеро, «очерет сухопнелестить скупим листом». природа в'яне. почорнів жар маку. з останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання лукаша до мавки. тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається — між поезією і прозою буття, мрією й буденністю.

на противагу лукашеві, ніжна мавка викликає у нас щире захоплення. «я жива! я буду вічно жити! я в серці маю те, що не вмирає», — ці слова найстисліше і найяскравіше виражають головну суть образу мавки. вогонь її кохання сильніший за смерть. він допоміг їй вирватись із мертвого царства того, що в скалі сидить. кохання мавка сприймає, як «огнисте дерево». у ніч першої зустрічі з лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, «всі зорі погасли в вінку і в серці». в останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. і, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку.  лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: лісовик перетворив його на вовкулаку. цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною.  проза життя знищує прекрасну мрію лукаша, буденщина засмоктує, наче поліське болото. проте мрію вбити не можна. про це голосно співає сопілка у фіналі.  справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу — через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення.

Головним героєм твору є Захар Беркут, в образі якого найповніше втілено народну мудрість, відданість загальній справі, патріотизм тухольців.

І. Франко устами свого героя Захара Беркута проголошував одвічні мрії нашого багатостраждального народу. "Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні відродження народного!"

І справді, саме в наш час по-справжньому розквітла, відродилась Україна — вільна, суверенна, незалежна держава. І саме нам і нашим сучасникам судилося відновити її.

"Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар Беркут, а бодай у досвітках тої щасливої доби", — писав І. Франко. Саме так, нам, громадянам незалежної України, випало на долю жити в цій щасливій порі. І хоч економічний стан нашої України зараз ще не досягнув належного світового рівня, але головне те, що Україна вільна, незалежна, визнана іншими державами й народами. А подбати про те, щоб вона процвітала, — то вже наше завдання. І ми повинні все зробити для того, щоб життя в нашій країні розквітло, щоб жила наша прекрасна мова, відроджувалася наша самобутня культура не указами, а серцем і бажанням людей. І я вірю в те, що наша Україна незабаром стане могутньою, процвітаючою державою, подолавши економічну кризу, буде визнаною у світі як одна з найбільш великих і економічно розвинених країн. Зараз ми бачимо, які прекрасні сходи дає в наші дні те насіння, що його разом з іншими сіяв і Великий Каменяр. Доба відродження України, нації, держави нарешті прийшла!

Объяснение:

Вір не вір, а не кажи: «Брешеш»

I 

Народився я на світ, 
Як їдного рання 
Моя ненька забагла 
Шпаків на снідання. 

А я, хлопець-молодець, 
мами, 
Серед лісу відпитав 
Дупло зі шпаками. 

В дупло руку — не йде, 
Голови не впхаю, 
Сюди-туди край дупла — 
Та й сам улізаю. 

Ходжу голий по дуплі… 
Шпаченят до ката! 
Я в пазуху й загорнув 
Тії шпаченята. 

Вилізати б, так не то!.. 
Я й домудрувався, 
Лиш сокиру притащив, 
З дупла прорубався. 

Гиц із дуба на коня! 
Кінь собі брикає, 
А сокира моя все 
Зад йому рубає. 

Нагадався за сім миль, 
Назад подивився, 
А у коня, як на сміх, 
Лиш перед лишився. 

Я і взявся йому зад 
З верби підправляти, 
І підправив, та й заліг 
На годинку спати. 

А кінь ходить по траві, 
І перед пасеться, 
А зад росте та й росте, 
Аж до неба пнеться. 

А для моїх шпаченят 
Того було й треба — 
Додряпались по вербі 
До самого неба. 

Пробудився — до шпаків — 
Та де вже до ката!.. 
Аж на небі половив 
Свої шпаченята!.. 

Ото знову до верби! 
А верба й пропала, 
Бо коняка напаслась 
Та й, знать, побрикала. 

Щастя тілько, що святі 
Не горшки ліпили, 
Але якось на той час 
Гречку молотили. 

Розказав я їм біду, 
Випросив полови 
Та з полови ізсукав 
Мотуз прездоровий. 

Вп’яв до неба та й униз! 
Мені й горя мало!.. 
Аж до низу на сім миль 
Мотуза не стало. 

Згори й кажуть, що скачи! 
Але я не хочу, 
Що вгорі собі урву, 
То внизу надточу. 

І спускаюсь собі вниз, 
Мало й остається, 
Ще б урвати кілька раз, 
А мотуз не рветься. 

І висів я кілька літ, 
Мамина дитина, 
І висохла, як дупло, 
Уся середина. 

А рій якось пролітав 
Та туда й забрався, 
Наніс меду, щільників, 
Розхазяювався. 

Наніс меду кілька пуд, 
Ну його з бідою!.. 
Мотуз рветься — я в багно 
Чуть не з головою. 

А тут якось по багні 
І качка ходила, 
На чуприну набрела, 
Гніздо собі звила. 

Яєць много нанесла. 
За дітей
Аж нечистая несе 
Голодного вовка. 

Та фурнула з голови, 
А той завинувся, 
Поїв яйця та й на чуб 
Хвостом обернувся. 

А я за хвіст: «Гуттю-га!» 
А вовк налякався 
Та як скочить — я і — гоп! 
На світ показався! 

II 

І ото вже я підріс, 
Літ десяток було; 
Дід ходив ще без штанів, 
А батька й не було. 

То, бувало, коли хто 
В гості за
То дід сяде на полу 
Та мене й питає: 

«А хто ж, сину, піде з нас?» 
То я його гладжу: 
«Та хто б, — кажу, — не пішов, 
Все то їдно, — кажу. — 

Або я піду туди, 
А ви сидіть, діду; 
Або ви собі сидіть, 
А я туди піду». 

А зимою холодно, 
Нічим затопити, 
То й питається дідунь: 
«Що, сину, робити?» 

А що ж, — кажу, — тра комусь 
Їхати в дубину!» 
То, бувало, й каже дід: 
«Хто ж поїде, сину?» 

То я й кажу: «Хоч сидіть, 
А я не поїду! 
Хоч посиджу я за вас, 
А ви їдьте, діду!» 

То, бувало, й їде дід… 
А раз таки, в біса, 
Потягнувся вже і я 
За дідом до ліса. 

Тілько входимо у ліс, 
Аж купа ломаччя! 
Я сокирою гу-гуп! — 
Заєць з-під ломаччя. 

А ми собі не страшкі!.. 
«Гуттю-га!» — на зайця! 
Та живенько до ломач — 
Аж там сиві яйця. 

«Заберімо!» — «Заберім!» 
Зважили дрючками, 
То насилу що згорнув 
У шапку руками. 

Ото я їх і приніс, 
А в нас на ту пору 
Розквокталася свиня, 
Квокче коло двору. 

«Пійміть, діду!» Дід пійняв, 
Посадив на яйця… 
То ми мали шість волів, 
Як орлів, від зайця. 

Зараз таки й запрягли, 
Припічок зорали, 
То такого ж, кажу, ми 
Того хліба мали!.. 

Що як то вже нам женців 
Прийшлося збирати, 
То безрукая якась 
Сама прийшла жати. 

І нажала ж вона нам 
Та кіп наскладала, 
І стебла вже не було, 
А та іще жала. 

«А що, сину? — каже дід. — 
Треба спогадати, 
А де-то ми ті скирти 
Будем закладати?» 

То, бувало, я сиджу 
Та й дідові раджу: 
«Адже у нас комин е, 
На комині! — кажу. — 

На комині як складем, 
То й не тра сушити, 
А на печі, як Бог дасть, 
Будем молотити!» 

То, бувало, святий хліб 
Аж комин колише!.. 
Їдна тілько нам біда, 
Що вклюнулись миші. 

А кіт якось на полу 
Із дідунем грався, 
Від дідуня гиць на піч, 
В закутку закрався… 

Та як хвостом замахнув — 
Жиди б його з’їли! — 
То в помийницю скирти 
Так і полетіли!