Скласти фантастичну роповідь що перепутав художник

От художник то художник переплутав все намалював пальму ананій свиня росте .ось матуся із колискою а в колисці мавпеня.телевізор на павучих ніжках та з хвостом кішкі плаває в ванній.а в куточку біля кішки мишка кістку гризе. я злякався (лася)не на жарт я картину перемалював(ла) все на свої місця поставила (в) і туди більше не ходив(ла)

Фанатизмом тлумачний словник називає пристрасну відданість якій-небудь справі. Добре, якщо людина є фанатом футболу, красивих автомобілів, і страшно, коли єдиним сенсом життя людини стає

політична ідея. Страшно, оскільки заради цієї ідеї фанатик зробить що завгодно, навіть найстрашніший злочин. У цьому нас переконує видатний український письменник початку XX століття Микола Хвильовий своїм оповіданням "Я (Романтика)".

"Я — чекіст, але я і людина", — зізнається головний персонаж оповідання, навіть не уявляючи, як мало в ньому залишилося від людини. Його роздвоєна душа ще болить і страждає (адже ж віддавати накази про розстріли — це непроста справа), але відчуває свою приреченість. На варті людяності ще стоїть мати, але і вона відчуває тривогу за сина, якого втрачає: "Тривога. — Мати каже, що вона поливала сьогодні м'яту, і м'ята вмирає в тузі... І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки". Він — її "м'ятежний" син, а проти кого чи проти чого він повстає? Я думаю, в першу чергу проти людської моралі, яка вважає життя найбільшою цінністю.

Говорять, що людину можна пізнати з того, які в неї товариші. Хто оточує головного персонажа оповідання? Доктор Тагабат, його "безвихідний хазяїн", безвольний і слабкий Андрюша та дегенерат, у якого немає навіть імені. Це різні особи, чи це складові частинки душі героя твору: безглузда жорстокість, боягузтво, тупість і безумовне виконання наказів? Із цього кола немає виходу. Та якщо для когось кращою буде смерть, то для нього головне — довести, що він гідний довіри ідеологів партії, що він зможе виконати будь-який наказ.

Той, хто вбив одну людину, зможе вбити й іншу. І не важливо, хто це: злодій, безвинна мати трьох дітей чи мати власна. Рештки людяності втрачає персонаж, коли опиняється перед вибором: залишитися вірним ідеї більшовизму чи залишатися Людиною. Фанатик зробив свій вибір: "...я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню".

Дехто скаже, що герой переживає трагедію. Хіба? Він робить свідомий вибір, а значить, розуміє, від чого відмовляється, чого досягає. І каятися тоді, коли ти скоїв те, чого прагнув, смішно. Він хотів відчувати себе справжнім представником трибуналу, людиною нового часу, а по суті став звіром — без душі, без серця. Убивши власноруч матір, він убив свою совість — те, що відрізняє нас від тварин, та й то, тварини не убивають собі подібних.

Мабуть, цілком вмотивовано, що Микола Хвильовий наголошує на тому, що після злочину герой оповідання лишається вдвох із дегенератом з приплюснутим лобом. Дійсно, ніщо тепер не відрізняє його від цього сліпого виконавця наказів. Його подальша доля — бути в оточенні подібних істот. Віддаляється від персонажа вимріяна "загірна комуна", яка бачиться тепер мертвою пустелею, не освяченою божественною присутністю Марії.

Микола Хвильовий вимагає від кожного читача залишатися людиною перш за все. Ніщо не може бути ціннішим за це високе звання. Засуджуючи сліпий фанатизм, письменник апелює до людської свідомості, підводячи до думки, що тільки людяність є вічною категорією, і ніякі гасла, ідеї не повинні збивати нас зі шляху морального самовдосконалення.

1. Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великi лови на грубу звiрину. Вiн святкував почин свого нового життя,- бо недавно князь Данило дарував йому в Тухольщинi величезнi полонини i цiле одно пригiр’я Зелеменя; недавно вiн появився в тих горах i побудував собi гарну хату i оце першу учту справляє, знайомиться з довколичними боярами.

2. … бо Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, пiдсадкуватий, з грубими обрисами лиця i грубим, чорним волоссям, вiн i сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведiв, яких їхав воювати.

3. Тугар був старий вояк i старий ловець,- вiн не знав, що то тривога.

4. Та все-таки йому, гордому бояриновi, що вирiс i великої честi дослужився при князiвськiм дворi, важко було прилюдно вiддавати подяку за вирятування доньки мужиковi. Але нiщо було дiяти… Обов’язок вдячностi так був глибоко вкорiнений у наших рицарських предкiв, що й Тугар Вовк не мiг вiд нього виломатися.

5. – А так, ще питатися вашої громади! Менi князь дарував той лiс i тоту полонину, i менi нi в кого бiльше дозволятися.

6. I Тугар Вовк, що йшов передом у важкiй, понурiй задумi та мiркував над тим, як би то завтра стати гiдно i в цiлiм блиску перед тими смердами та показати їм свою повагу та вищiсть …

7. – Я хотiв сказати,- поправився Максим,- хотiв сказати ще не так. Боярине, вiддай за мене доньку свою, котру я люблю дужче свого життя, дужче душi своєї!

Грiм з ясного неба не був би так перелякав Тугара Вовка, як тi гарячi, а при тiм простi слова молодого парубка. Вiн вiдступив два кроки назад з гнiвом i погордою змiшаним поглядом мiрив бiдного Максима вiд нiг до голови. Лице його було недобре, аж синє, зуби йому зацiпило, губи дрожали.

– Смерде! – скрикнув вiн нараз, аж дооколичнi гори залунали тим проклятим окликом.- Що се за слова смiєш ти говорити до мене? Повтори ще раз, бо се не може бути, щоб я справдi чув те, що менi причулося.

8. Максим бачив тепер, що його надiї розбитi, що боярин надто високо мiряє, надто гордо глядить на нього.

9. Хоч вихований при княжiм дворi i зiпсований гниллю та пiдлотою, вiн усе-таки був рицар, вояк, чоловiк i мусив вiдчути серцем хоч крихту того чуття, яке так сильно порушувало серце Захара Беркута. А притiм же вiн далеко не по щирiй совiстi виповiдав уперед свої слова про необмежену власть князя; його душа й сама не раз бунтувалися проти тої властi, а тут вiн тiльки хотiв заслонити показом на княжу власть свої власнi забаги такої ж властi. Не диво, що слова Захара Беркута запали йому глибше в душу, нiж вiн сам того бажав. Вiн перший раз зi щирим подивом глянув на нього, але заразом i жаль йому зробилося того велетня, якого упадок, по його думцi, був близький i неминучий.

10. Я досi мовчав, але тепер менi велять говорити. Чесна громадо! Свiдоцтво моє проти боярина Тугара Вовка велике i страшне: вiн зра…

– Мовчав досi, то мовчи i далi! – ревнув боярин, блиснув топiр, i Митько Вояк з розлупаною головою, окровавлений, упав додолу.