Твір проблема влади грошей у товорі 100 тисяч дуже треба

Пройшло дуже багато часу з тих пір, як український драматург

І.  Карпенко-Карий у своїй комедії «Сто тисяч» підняв одвічну тему влади грошей над людиною. Застосовуючи засоби сатири і гумору, драматургу вдається представити на людський осуд риси характе­ру головного героя, позначені прагненням до матеріального збага­чення. Користуючись аморальними методами для досягнення вла­сної мети, Г. Калитка, по суті, втрачає свою людську сутність. Ним керують грошові інтереси, передусім стоять успішні фінансові опе­рації. Людину цілком поглинає користолюбство, грошовий егоїзм. Він живе заради себе, заради власної вигоди, не помічаючи нікого і нічого поряд. Лише людина, повністю засліплена грошима, піде на махінацію, як це зробив Г. Калитка: він намагається придбати фаль­шиві гроші. Йдучи до досягнення своєї мети, переступаючи закони моралі, правди й совісті, — залишається ні з чим.

Сучасний світ важкий для всіх: тих, хто не має коштів, аби хоч якось продовжувати існування, і для тих, хто має безліч грошей. Дуже часто таких людей, які збагатилися незаконними справами, переслідує страх, тяжкі думки. Хоч зовні вони виглядають спокій­ними, але насправді зсередини їх потихеньку поглинає душевний неспокій. Але якщо подумати, то можна сказати, що такі «калит­ки» згодом втрачають усе духовне, вони живуть лише матеріаль­ним, перетворюючись на запрограмований на гроші механізм.

Мені здається, що це дуже страшно — втрачати людську подо­бу, вимінюючи у Долі та Фортуни грошовий капітал замість душі, спокою і совісті.

Сторінки нашої історії розкривають перед нами стосунки між феодалами і рабами, панами і кріпаками, між багатими і бідними. Матеріальний розподіл людства існує вже дуже давно, але, на жаль, зараз є невиліковною хворобою третього тисячоліття. Непідготов- лена до економічного розвитку країна надає шанс неправомірними діями збагатитися. Поступово людство духовно деградує. І це до тих пір, поки міцні свої руки не прибере влада грошей — вічна і болюча проблема для багатьох поколінь.

Повість Григора Тютюнника «Климко» переносить читача у тяжкі часи фашистської окупації України, відкриваючи дещо призабуту сторінку нашої історії. Головний герой твору Климко це хлопчик, що йде за багато кілометрів про сіль, щоб потім продати її та врятувати від голоду улюблену вчительку з донькою-немовлям і себе з другом.

Климко відважно йде дорогами війни, сповненими небезпек, перемагаючи в собі страх, перемагаючи інколи фізичне безсилля та хворобу. За віком він був нашим однолітком, тому так боляче відчуваєш серцем усі його страждання, вражаєшся його витримці і недитячій мудрості. А ще, здається, неначе приміряєш на себе ту важку подорож Климка і вчишся у нього рішучості та милосердю .

Це милосердя беззахисних дітей війни стало головною темою повісті. Автор розповідає про зустріч на базарі Климка та Зульфата зі своєю вчителькою, яка з малою дитиною опинилася в безвиході. З цього часу у друзів з'явилося благородне бажання до й, і вони беруть на свої слабкі плечі усі турботи про Наталю Михайлівну з Олею, стають їх опорою. Саме опікуючись їх життям у першу чергу, вирушає юний герой новели Климко у далеку дорогу.

Климко з шевцем рятує під час облоги на базарі незнайому дівчину від Німеччини, хоч міг розплатитися за це життям. І ми розуміємо, що справжні люди залишаються людьми навіть в екстремальних ситуаціях, виявляючи співчуття й милосердя до інших.

Пізніше ми бачимо Климка під час перебування у тітки Марини, яка виходжувала його в гарячці і хотіла навіть залишити в себе — всиновити. Але хлопчик, хоч йому і подобалося у доброї жінки, не погодився, бо відчував відповідальність за життя дорогих йому людей. Мені здається, що у цьому епізоді дуже виразно показується доброта і самовідданість людської душі моїх співвітчизників-українців.

Та найважливішим, на мій погляд, є заключний епізод новели — повернення Климка з торбиною солі на станцію, до радянському полоненому і смерть хлопчика. Після небезпечної дороги, після важких випробувань, сповнений радістю, повертався назад Климко з дорогоцінною сіллю. І тут підстерегла хлопчика невблаганна смерть, як підстерігала вона на тих воєнних дорогах багатьох його ровесників. Та навіть у цю судну годину Климко постає людиною, що дбає не про себе, а про інших. Забувши про небезпеку, він показує радянському полоненому воїну, куди втікати. Тут і скосила його черга з німецького автомата: «Він уп'явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль...».

Перед очима ще довго стоїть ця цівочка солі, а серце заповняє безмежна туга і любов до хлопчика з безкорисливою, милосердною і відчайдушною душею, що жила для добра. Любов до всіх дітей війни, які виявляли таке милосердя, яке й дорослим інколи було не до снаги. 

"На вічну пам'ять Котляревському" Тема: звернення Шевченка до Котляревського, вшанування таланту великого поета, творчість якого розпочала розвиток нової української літератури. Ідея: возвеличення історії України та її мови. Основна думка: "Будеш, батьку, панувати поки живуть люди, поки сонце з неба сяє тебе не забудуть" Жанр: громадянська лірика, звернення. Художні засоби: - епітети: червону, одиноке, багатий, божий, милого, темним, дрібні, мудру, щиру, сизий, чужому, широке, глибоке, одинокий, праведная; - порівняння: опиниться, послухає; мов батько та мати; та дрібно, та рівно, як бога благає; не кинь сиротою, як кинув діброви; згадаю, заплачу, як тая дитина. - метафори: ...а хвилі на той бік ідуть та ревуть; з вітром могила в степу розмовляє; ...там море грає; верба сміється; і сонце гляне; пішла дібровою руна, руна гуляє, божа мова; засне долина; сонце гріє, вітер віє з поля на долину, над водою гне вербою червону калину.