Твір роздум: реалізація функцій мистецтва у моему улюбленному творі, !

Всё разложи по частям

  У нашому будинку є підвал. Колись там моя мати ставила мішки з картоплею, але зараз вона ставить їх на балконі, а підвал віддали мені. Там я влаштував майстерню. Саме посередині майстерні стоять укріплені лещата. Біля стін — стелаж для інструментів, який я сам зробив, а також лавка та велике крісло. Це крісло подарував мені батько. Він у мене директор театру. Він казав, що це крісло списане, але на ньому ще можна сидіти, якщо прибити якийсь дрючок замість ніжки. Я так і зробив. - Недавно я зробив дві драбини. Одна стоїть у моїй кімнаті біля шафи, а друга й досі знаходиться в моїй майстерні. 

Іноді до мене заходять друзі. Ми йдемо в мою майстерню та починаємо майструвати. У цей час моя майстерня має такий вигляд, що це занадто важко описати. 

На Новий рік ми зробили саморобні іграшки для шкільної млинки. Учителям та учням вони дуже подобаються.

Лиш той життя і волі гідний,

Хто б'ється день у день за них.

Гете "Фауст"

Образ Григорія Многогрішного із роману Івана Багряного "Тигролови" — один із найяскравіших образів у всій сучасній українській літературі.

На початку роману Григорій Многогрішний — один із тисяч в'язнів, пригноблених, безправних, приречених, яких мчав до Колими поїзд-дракон — ешелон смерті. Він — каторжанин, нащадок першого каторжанина Сибіру, правнук гетьмана Дем'яна Многогрішного. Його мучили, а потім присудили до 25 років каторги. І все тільки за те, що він любив свій нещасливий край і свій народ.

Для тоталітарної системи Григорій Многогрішний був, мабуть, дуже небезпечним, бо наглядали за ним особливо пильно. Сам начальник етапу на кожній зупинці перевіряв його присутність у вагоні. Але на кінцевій зупинці виявилося, що небезпечний арештант утік, на ходу стрибнув з поїзда, з надлюдським терпінням і надзвичайною волею приготувавшись до втечі.

"Стрибнув у саму смерть, але не здався. 99 шансів проти одного за те, що від нього залишаться самі шматки, але стрибнув".

Своїм стрибком майже у смерть із черева скаженого дракона, цим відчайдушним протестом він відживлює у в'язнів почуття людської гідності, надії і переконання — "ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи". Став для них символом "непокірної і гордої молодості", символом "волелюбної і сплюндрованої за те Вітчизни".

Тяжким і небезпечним був шлях Григорія після втечі з ешелону смерті. Довгим, сповненим смертельних небезпек було блукання тайгою. Неймовірним зусиллям волі він долає відчай, зневіру, смертельну втому. І знаходить у собі сили кинутися на до людині, яка кликала на Порятунок. Так Григорій познайомився з Наталкою та її родиною.

Потрапивши в Зелений Клин, Григорій відтанув душею, видужав фізично. Знайшов тут земляків, друзів, кохання. Міг би створити своє сімейне гніздечко і жити щасливо з дорогими і люблячими його людьми. Але не знаходить спокою, бо багато що і тут, на Далекому Сході, нагадує йому про знедолену Україну, синів і дочок якої розкидали по світах прислужники тоталітарної системи. Особливо сильно вразило його побачене і почуте в експресі "Владивосток—Москва". "Те, що він почав був забувати, — ціла ота трагедія його народу, — навалилось на нього всім тягарем... Уся його Вітчизна ось так — на колесах... розчавлена, розшматована... в корості, в бруді... розпачі! Голодна!.. Безвихідна!.." І Григорій почуває нестримний потяг повернутися в Україну, щоб продовжити боротьбу.

У тайзі Многогрішний зустрів свого колишнього мучителя — співробітника НКВС Медвина. Григорій убиває його — і це була справедлива помста. Григорій мстив не тільки за себе, за свою покалічену молодість, а й за скривджену Батьківщину.

Розуміючи, що його будуть шукати, і не бажаючи накликати біду на родину Сірків, Григорій вирішує покинути країну. До нього приєднується Наталка. Щоб потім таки повернутися... В Україну. "А чи в героїчну битву і смерть за ту далеку, за ту незнану Україну".

Григорій Многогрішний перемагає. Не тільки тому, що був фізично дужим, мужнім і наполегливим у досягненні мети, а й тому, що зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати і співпереживати. І вірити у неминучість перемоги добра і правди.