Твір на тему: "українська пісня - поетичний літопис нашого народу"

Українська пісня існує здавна. Її ще називають поетичним літописом нашого народу. Чому так називають? А тому що наші предки навіть в піснях оспівували події які відбувалися на той час. Такі пісні ще називають - історичними. Звісно оспівували не тільки події, а й побут, свята, тощо. Пісні в яких оспівували свята називаються - календарно- обрядовими. Календарно-обрядові пісні поділяються на чотири цикли: зимовий, весняний, літній і осінній. Наприклад в літньому циклі співали пісні: русальні, купальські, обжинкові. 
Українські-народні пісні які залишились до наших днів є як запальними так і сумними.

Роздуми Шевченка про власну долю та долю України

в поезії "Мені однаково, чи буду..."

Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію "Мені однаково, чи буду...", тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у Кирило-Мефодіївському братстві дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинило появу вірша "Мені однаково, чи буду..." У ньому ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержавці присплять національну свідомість українців і викоренять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави:

...Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, ї в огні

Її, окраденую, збудять...

Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається:

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: "Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні". Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі — "На нашій — не своїй землі". Та перед цими рядками є й інші: "На нашій славній Україні". З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все-таки, "не своя", бо невільна, сама собі не належить. Гадаю, саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й "малого сліду".

Дивіться також

"Мені однаково, чи буду..." (повний текст)

"Мені однаково, чи буду..." (скорочено)

Біографія Тараса Шевченка

 

Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що "малого сліду не покину" на Україні і що його "не пом'яне батько з сином". Навіщо ця "маска" ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості?

На це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, — все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п'яти рядків:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую збудять...

Ох, не однаково мені.

У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень України, окраденість у час її оновлення та відродження. Тому я з повним правом вважаю поезію "Мені однаково, чи буду..." зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.

Объяснение:

Народилася 31 березня (13 квітня) 1906 року в Полтаві.

Дочка журналіста та письменника Дмитра Олексійовича Іваненка і вчительки Лідії Миколаївни Іваненко, сестра фізика-теоретика Дмитра Іваненка. Навчалася у гімназії, потім у робітничій школі. 1922 року вступила до Полтавського інституту народної освіти.

У 1926 році закінчила факультет соціального виховання Харківського інституту народної освіти, у 1931 році — аспірантуру при Українському науково-дослідному інституті педагогіки, керувала секцією дитячої літератури у Київській філії цього інституту. Була вихователькою в дитячій колонії імені Горького під керівництвом Антона Макаренка.

У 1932–1939 працювала у видавництві «Молодий більшовик», у 1947–1951 роках — у журналі «Барвінок». У 1939–1957 роках мешкала у Києві в будинку письменників Роліті. Померла в Києві 17 грудня 1997 року. Похована на Байковому кладовищі.

                                                      Творчість

Друкувалася з 1925 року. За роки літературної діяльності видала велику кількість книжок для дітей та юнацтва:

«Майка та жабка» (1930);

«Дитячий садок» (1931);

«Черевички» (1933);

«Лісові казки» (1934);

«Великі очі» (1936);

«Джмелик» (1937);

«Три бажання» (1940);

«Казки» (1958).

Авторка повістей:

«Друкар книжок небачених» (1947, про Івана Федоровича);

«Рідні діти» (1951);

«Богдан Хмельницький» (1954);

«Великий шум» (1967).

Авторка романів:

«Тарасові шляхи» (1961, перші дві частини вийшли 1939; про Тараса Шевченка);

«Марія» (1973, 1977, 1986, 1988; про Марка Вовчка).

Объяснение: