По окружающему напишите имя человека о котором идет речь ⇆⇆⇆

марк витрувий поллио вроде он

Ця казка оповідає про те, як дерева служать людині. про те, яку користь вони приносять і чому ніхто не повинен їх ламати і псувати.

в тіні високих, красивих дерев було два джерела — великий і маленький. з великого
джерела дідусь брав воду. брала воду бабуся. брав воду і маленький петя.

а з маленького?
з нього пив горобчик. пила курочка з курчатами. пила козочка з козеням.

квітам було роздолля. сюди зліталися метелики і бобочки. тут снували верткі жучки і гуділи
товсті джмелі. квіти дуже добре пахли і давали солодкий, запашний сік.

але декому дерева не і заважали.
це був вітер. коли прилітав вітер з грозовою хмарою,—знаєте, той вітер, що приносить дощ? — як
він злився! як він налітав ня дерева! йому було важко перетягнути через дерева важкі хмари,
повні води. і він завжди проливав цю воду. вода дощем падала на землю, і води вистачало всім.

але ось одного разу прийшов поміщик, господар всіх дерев в окрузі. він був дуже багатий і дуже жадібний.
—зрубайте ці дерева і розпиляєте на дрова,— наказав він працівникам. — я дрова і отримаю за них дуже багато грошей!

ось тепер вітру було роздолля! як він носився! дерева більше не заважали йому, не стояли у нього на шляху.
а як зрадів суховій! знаєте, той вітер, який все кругом висушує? він побачив, що дерева більше не захищають джерела, прилетів і забрав всю воду.

і в джерелах не стало води. ні крапельки!
петя прийшов з відерцем, а води немає! ніде стало пити горобчика. і курочці з курчатами. і козеняті з козеням. квіти, які так добре пахли і давали бджолам і метеликам солодкий сік, зів'яли.
вони вже не були такі красиві і запашні, і навіть комарі не хотіли на них сідати.

а всьому виною був жадібний поміщик, який наказав зрубати дерева. він ні про що не дбав. він думав тільки про те, щоб у нього було багато-багато грошей — ціла гора!
— ні, — сказали тоді люди. — так більше не буде!
і вони прогнали поміщика. прогнали назавжди і стали господарювати самі.

потрібно було знову посадити дерева. діти дорослим. рівними все садили маленькі деревця. це були саджанці тополі. потім діти поливали їх водою, яку приносили здалеку.

і ось з маленьких саджанців виросли високі, красиві дерева. ще вище і красивіше, ніж старі. тепер вітер може скільки завгодно злитися.
але йому не пройти! він буде розгойдувати дерева, але вони не зігнуться. а коли прилетить вітер з грозовою хмаринкою, - пам'ятаєте, той вітер, що приносить дощ? - ось його - то і чекатимуть дерева!
вони його не пропустять і змусять вилити всю воду на землю.

Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни. Проголошення автономії Карпатської України

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, починає тріщати по всіх швах. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» — серйозним козирем у великій дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі, їхня основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади — у березні—травні 1933 р. — Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує «план поділу Росії шляхом відриву від Рад України». Уже в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України «для раціональнішого використання цієї родючої території». Ця вимога міститься у меморандумі, проголошеному главою німецької делегації Гугенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені в меморандумі твердження належать особисто Гугенбергу і не погоджені з урядом, — це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 p., виступаючи в Нюрнберзі на з'їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то «кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим».

Українське питання активно застосовувалося для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні в травні 1936 р. Герінг підкреслив: «Ми вам гарантуємо, що... ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв'яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною». Очевидно, рішуча позиція (значною мірою Імітаційна) Гітлера в українському питанні на цьому етапі була зумовлена не стільки конкретними стратегічними планами щодо України, скільки тактичними цілями. По-перше, Німеччина намагалася зробити поступливішою позицію Англії і Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика «умиротворення» — логічний результат чітко проголошеної орієнтації німецької експансії на схід. По-друге, українське питання дало змогу Гітлеру приховати справжній західний напрямок основного удару на початку Другої світової війни.

Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм з більшовизмом, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29— ЗО вересня 1938 p.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословацька проблема в цей період стала центральною в європейській політиці, а питання подальшої долі Закарпатської України — однією з головних складових цієї проблеми. Підтвердження цього знаходимо у звіті співробітника американського посольства у Варшаві Д. Біддла «Погляди на можливі німецькі плани щодо «Великої України», направленому 15 грудня 1938р. президенту і держсекретарю США. У ньому зазначається, що « напередодні Мюнхенської конференції і на ранньому етапі постмюнхенськогоперіоду питання незалежності Української  держави було одним із центральних».