Чи хотів я мати такого друга як климко проізведеніє григіра тютюника

«Климко» — твір Григіра Тютюнника про дітей війни
Повість «Климко» переносить нас у тяжкі часи фашистської окупації України. Війна принесла як українцям, так й іншим поневоленим Німеччиною народам хвороби, знущання, голод, смерть. Багато дітей залишилося без батьків, без житла, тому самостійно змушені були шукати помешкання, їжу, одяг. Вони працювали за верстатами поруч із дорослими, не знаючи сну й відпочинку, деяких із них вивезли до Німеччини.
Саме на цей складний час припадає дитинство майбутнього письменника Григора Тютюнника. Війна застала хлопця на Донбасі, а голод змусив його повернутися на Полтавщину, до матері, тому повість «Климко» можна вважати певною мірою автобіографічною. Сам письменник — Григір Тютюнник — був одним із тих підлітків, які опинилися в часи війни перед щоденною смертельною небезпекою. Але ця автобіографічність не означає абсолютне відтворення хроніки життя письменника. Герой повісті «Климко» йде не на Полтавщину, а по сіль, щоб потім продати її і врятувати від голоду улюблену вчительку та себе з другом. В основі твору — враження письменника від того пам'ятного походу дитини тяжкими дорогами війни.
Климко залишається сиротою, виховується у дядька, але той гине від фашистської бомби. Життя змусило хлопця рано подорослішати: він серйозний, відповідальний, хазяйновитий. А після смерті дядька йому довелося покладатися тільки на себе. Мабуть, саме тому і Климко, і його друг Зульфат — чутливі й до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку Наталію Михайлівну з малою донькою Олею. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов'янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. А йти треба аж 200 кілометрів! Можливо, якби це було потрібно тільки йому, хлопець не наважився б іти в небезпечну мандрівку, але Климко готовий терпіти холод і голод заради друга, заради улюбленої вчительки з немовлям.
Думаю, що небагато хто з нас, сучасних підлітків, здатний на такий вчинок. Взаємну підтримку людей під час війни ми бачимо й у епізоді, коли Климко разом із безногим шевцем рятує дівчинку від фашистської каторги, коли тітка Марина хоче залишити у себе, усиновити чужого хлопця — Климка, якого вона виходила, коли той тяжко захворів під час своєї небезпечної подорожі. Спільна біда стала ніби тим каталізатором, який виявив у добрих людях їх найкращі риси, стала своєрідним тестом на людяність, згуртувала всіх... Автор оповідання розповідає про те, що навіть у важкі часи люди залишалися добрими, здатними на підтримку й взаєморозуміння. Можливо, саме ця взаємодо дала змогу нашому народові вижити, перемогти в тій страшній війні.
На мій погляд, подібні художні твори, а також спогади учасників війни, дають нам набагато більше, ніж вивчення історії за підручником. Адже перед нами — розповідь про конкретну людину з її відчуттями, думками, переживаннями. Тому, читаючи такі твори, ти сам ніби долучаєшся до тих подій, переживаєш, пропускаючи їх крізь себе. Мене вразило закінчення оповідання — страшне й несподіване. Климко загинув від фашистської кулі вже біля самого дому, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль». А здавалося, що саме він повинен вижити, донести до близьких йому людей рятівну сіль.
На жаль, у сучасному світі ще багато війн. Але ми не хочемо, щоб війни забирали дитячі життя! Діти повинні жити в мирі, любові та злагоді. Тому докладемо всіх зусиль, щоб нашу землю більше не обпалив пекельний вогонь.

На світі багато людей , та не кожна із них має чисте серце . У кожного із нас різний характер та погляди на життя . Людина не може буди найкращою у всьому , через це і виникають проблеми у суспільстві , думки розбігаються , і між людьми виникають проблеми та сварки . Але на сьогоднішній день світ заполонили люди із чорним , нечистим серцем , ті хто думає тільки про себе , та робить кроки не обдумуючи . Для того щоб  світ був кращим потрібно ставитись до людей так , як хочеш щоб ставились до тебе , але цього правила на сьогодні мала кількість людей дотримується . 
Коли я прогулююсь парком , блукаю вулицями або ж ходжу по магазині , на мене постійно злий та ненивисний погляд тих ,хто пронизений заздрістю та злобою . Не кожної людини погляд чистий та гармонійний . Усі мої друзі і знайомі - чисті душею , тому що ніхто не може бути щасливим тоді коли ти сам не робиш цей світ щасливим , коли не даруєш дітлахам усмішку . Тому я закликаю усіх робити добро , адже земля не утримуватиме тих то не може бути щасливим , або тих хто не хоче досягнути чогось у житті .

Вірші «Жар-птиця», «Підкова», «Гном у буфеті» - це малесенька частина творчості Ірини Жиленко. Вони напрочуд добрі.

    Я зустрілася із казковою Жар-птицею, яка несе світло радості людям, адже «дорослим і дітям яснішали лиця», перемагає злі нашіптування ґави та вороння. Всі переживають за долю цієї золотої казкової істоти і радіють, що вона одужує. Добро завжди перемагає зло. Вірш «Гном у буфеті» переносить нас до затишку родинного будинку, де маленький гном живе у дивовижному уявному світі дітей: «слухняним дає шоколадки», «золотить сервізи», «нашіптує дітям казки». Лірична героїня «Підкови» хоче, щоб здійснилися її бажання на зимові свята. Але вона розуміє, що втрачену підкову треба повернути Дідові Морозу.

     Усі вірші про різне, але об’єднують їх яскраві кольори золотої Жар-птиці, не простої підкови, багряного ковпачка гнома. Навіть дослідники творчості Ірини Жиленко вважають її вірші найбагатшими на барви.