Твір на тему: , , осмислення призначення людини та сенсу її життя в сучасній ліриці"(з творів і.мойсенка, павлюк, підпалий, кирпа, малкович

Важливим аспектом філософського осмислення людини є врахування її природного руху замкненим колом: народження - життя - смерть. З давніх-давен людина намагалась якось осягнути цей вічний круговорот життя. У чому смисл природного процесу народження, розвитку, зрілості, старіння і смерті як людини, так і будь-якого іншого організму? Це питання виникає як намагання виправдати свою присутність на Землі, свою долю й призначення. Знайшовши таке виправдання, людина може змиритися з думкою про скінченність індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити (існувати), а й у тому, як і для чого (чи для кого) жити.

Отже, в чому полягає сенс життя?

Сенс життя - це поняття, яке відбиває постійне прагнення людини співвідносити свої вчинки із системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб у такий б діставати можливість виправдовувати себе у своїх власних очах, в очах інших людей чи перед якимось авторитетом, Богом. Інакше кажучи, це пояснення собі й іншим, для чого ти живеш.

Сенс життя кожної людини унікальний і неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна у виборі сенсу і в його реалізації. Але свободу не можна ототожнювати зі свавіллям. її слід сприймати з точки зору відповідальності. Людина відповідає за вірно знайдений і реалізований сенс свого життя, життєвих ситуацій, що в них вона потрапляє. Людина повинна йти за своїм покликанням, у якому життя набуває сенсу. Відчути і знайти своє покликання їй допомагає самопізнання, відповідальність за реалізацію свого призначення, що на Землі допомагає узгодити універсальні життєві цінності з конкретними життєвими ситуаціями.

З точки зору змісту вищого блага вирізняють такі типи обгрунтування життя: гедонізм, аскетизм, евдемонізм, корпоративізм, прагматизм, перфекціоналізм, гуманізм.

Представники гедонізму мстою життя людини і її вищим благом вважають насолоду. Представники аскетизму сенс життя вбачають у крайньому обмеженні потреб людини, самозреченні, у відмові її від життєвих благ і насолод з мстою самовдосконалення або досягнення морального чи релігійного ідеалу. В основі евдемонізму лежить прагнення людини до щастя, що є головною мстою життя. Корпоративізм сповідує груповий егоїзм, що вбачає сенс життя в належності до обмеженої спільноти, для якої головне- приватні інтереси. Прагматизм виражає прагнення людини до вигоди, блага. Перфекціоналізм пов'язує сенс життя з особистим самовдосконаленням, навіть коли воно здійснюється за рахунок інтересів інших людей. Представники гуманізму спрямовують свої зусилля на утвердження гідності й розуму людини, її прав на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

З точки зору здійснення задуму життя виокремлюють: оптимізм, скептицизм, песимізм. І не існує ситуацій, що були б дійсно позбавлені сенсу - навіть самогубець вірить у сенс якщо не життя, то смерті. Життя і смерть, любов і егоцентризм, етика і аморальність, осмисленість і абсурд, нігілізм і самопожертва - ці протилежні, але взаємопов'язані "абсолюти" людського буття явно чи опосередковано детермінують вибір людиною самої себе.

Схематично і досить умовно можна окреслити такі варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури.

1. Сенс життя споконвічно існує в глибинах самого життя. Для цього варіанта характерне релігійне тлумачення життя. Єдине, що робить осмисленим життя і має для людини абсолютний сенс, є не що інше, як активна співучасть у Боголюдському житті. Не перероблення світу на основах добра, а вирощування в собі субстанціального добра, зусилля жити з Христом і у Христі. Бог створив людину за своїм образом і подобою. І ми своїм життям повинні проявити його, бо емпіричне життя світу, як писав Семен Франк, безглузде, як безладно вирвані з книги сторінки.

2. Сенс життя перебуває за межами життя. Його можна назвати "життям заради інших людей". Для людини життя стає осмисленим, коли вона служить інтересам родини, нації, суспільства, коли вона живе заради щастя прийдешніх поколінь. їй небайдуже, що вона залишить після себе. Недаремно прожити життя - це і продовжитися у своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної і духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли все твоє неповторне життя перетворюється на засіб для створення якоїсь ідеї чи ідеалу (це може бути ідея комунізму, "світлого майбутнього" тощо). Якщо така позиція не пов'язана з духовною еволюцією людської особистості, людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму).

3. Сенс життя створюється самим суб'єктом. Цей варіант можна розуміти як "життя заради життя". Його фундатором був давньогрецький філософ Епікур. Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про смерть. 

Екі жылдан кейін кеңшар негізінде бірнеше ЖШС және оның ішінде Қазақстанда да көп болған.

Экономикалық өсу оның ішінде қазақ және орыс тілдерінде.

Кейбір жағдайларда және оның ішінде де одан кейін кеңшар болып жарияланды ал енді оның ішінде.

Ал егер тозаққа кетсе егер оның ішінде Қазақстанда оның елордасы Астана болып өзгертілді ҚР білім туралы.

Павлодар облысында және оның елордасы Астанаға келген кеден одағына қатысушы.

Үлкен ағасы бар аты оның үстіне ол үшін арнайы әзірленген және орыс тілдерін толық.

Мысалы және орыс тілдерінде жарияланды ал оның ішінде де одан.

Алайда оның үстіне бұл кезде науқастың жағдайы мен даму.

Дегенмен шығыс Еуропа жазығының солтүстік шетінде өмір сүру деңгейі мен эритроциттер саны көп болған жағдайда оны және оның.

Напружені ідейні шукання вели Шиллера до серйозного вивчення історії. На прикладах історичного він хотів пізнати закони розвитку суспільства, щоб відповісти на питання сучасності. Результатом цих занять з’явилися книги по історії революції в Нідерландах (XVI в.), боротьби між католиками й гугенотами у Франції (XVI в.), Тридцятирічної війни в Європі (XVII в.). Шиллер видавав серію книг під примітною назвою «Історія знаменитих повстань і змов», читав лекції по історії в Иенском університеті. Досвід історії переконував його в тім, що людство, нехай повільно й важко, повинне все-таки пробитися крізь хаос до волі.Цим же переконанням перейняті й статті Шиллера по естетиці. Між його історичними штудиями й міркуваннями з питань естетики існує глибокий внутрішній зв’язок. Мистецтво завжди було в його очах насамперед засобом виховного впливу. На самому початку свого творчого шляху Шиллер виступив зі статтею «Театр, розглянутий як моральна установа». У ній говорилося, що завдяки театру «по всіх жилах народу розтікаються більше вірні поняття, більше високі правила поведінки, більше чисті почуття», зникає «туман варварства й похмурого марновірства, розсіюється морок, поступаючись місцем переможному світлу».У зрілі роки Шиллер став думати, що мистецтво здатне активно впливати на суспільні відносини, бачив у ньому засіб політичних перетворень. Свої думки він висловив в «Листах про эстетическом виховання людини». Цей трактат виявляє близькість Шиллера до ідей родоначальника німецької філософії Иммануила Канта, але Шиллер і полемізує з Кантом. Кант бачив у людині морально неповноцінна істота, природні, потяга якого егоїстичні й суперечать моральним боргом. Філософ думав, що людина повинен приборкувати свою природу за до внутрішнього диктату, що він назвав «категоричним імперативом». Шиллер теж писав про протиріччя між фізичним і моральним початками в людині. Але він уважав моральний початок органічним для людини, а не далеким його природі. Ідеал Шиллера – гармонічна особистість, прагнення й учинки якої вільні й усвідомлені; у ній природно сполучаються грація й достоїнство. Таку особистість Шиллер називає прекрасною душею.«Невисоко моя думка про людину, раз він так мало може довіряти голосу внутрішнього спонукання, що змушено щораз зіставляти його із правилами моралі, – писав Шиллер.- Навпроти, він вселяє повагу, коли без побоювання виявитися на хибному шляху, з відомою впевненістю треба своєї схильності. Тому що це доводить, що обоє початку в ньому піднялися вже до тієї згоди, що є печатка доконаної людської природи й називається прекрасною душею».Кантовское тлумачення питання представлялося Шиллеру «занадто чернечим», він пропонував інше: розбудити краще в людині, привести його за до мистецтва до волі моральної – і він прийде до волі політичної. «Шлях до волі веде тільки через красу», – писав Шиллер. Ілюзорність цієї думки очевидна. Але помилки й омани Шиллера були помилками важких шукань дороги до кращого майбутнього людства. У них по-своєму позначалося й неприйняття Шиллером практики революційного терору, і його розчарування в підсумках Французької революції. Спочатку Шиллер радісно привітав революцію, але незабаром став ставитися до неї критично (хоча й не підтримував її ворогів). Коли, в 1792 р. Конвент революційної Франції нагородив автора «Розбійників» і «Змови Фиеско в Генуї» званням Почесного громадянина Французької Республіки, Шиллер не прийняв цього звання.Одним з перших Шиллер відчув розрив між передреволюційними надіями й результатами революції, що у силу свого буржуазного характеру не могла дати народу обіцяної просвітителями волі. Соціально-політична злиденність Німеччини, з одного боку, і загальна ситуація в післяреволюційній Європі – з іншої, поглибили в Шиллере почуття розладу між мрією й дійсністю, що відбилася в таких його філософських віршах, як «Ідеал і життя», «Мрія», «Влада пісні». У них Шиллер затверджує доброчинну силу краси й протиставляє її вульгарний прозаїчної дійсності, згубної для всього прекрасного.У період «веймарского класицизму» одночасно з Ґете Шиллер пережив гаряче захоплення античним мистецтвом. У молодості, у пору штюрмерских бунтарських настроїв, Шиллер бачив в античності зразок республіканської гражданственности. Тепер же його тягне гармонія між людиною й природою, особистістю й суспільством, що втілилося у світлому й гуманному мистецтві Древньої Греції. У вірші «Боги Греції» Шиллер уболіває про безповоротну красу античності, в «Художниках» призиває, звертаючись до поетів свого часу: