Скажите ответы! 1. на думку діда дем’яна, лебедині крила під час польоту птахів: а) свистять; б) дзеленчать; в) співають. 2. якої пори року відбуваються події на початку твору? а) восени; б)взимку; в) навесні. 3. дід дем’ян розповідав михайлику, що лебеді на своїх крилах приносять: а) щастя; б) життя; в) казку. 4. михайлик від діда дізнався про ключі: а) срібні; б) чарівні; в) золоті. 5. трапилося так, що іноді ключі могла загубити а) бабуся; б) мати; в) тітка. 6. михайлику дуже хотілося піти в лісову далечінь і подивитися з берега на лебедів, але: а) не пускала мати; б) не мав чобітків; в) треба було йти до школи. 7. за неслухняність мати називала михайлика: а) розбишакою; б) халамидником; в) вариводою. 8. чим скористався михайлик для катання на льодяній гірці? а) ночовками; б) санками; в) ослінчиком. 9. михайлик з бабусею ходив до: а) лісу збирати гриби та ягоди; б) церкви; в) церковного титаря. 10. всі діти боялися на селі: а) ходити до лісу; б) титаря; в) бабусю михайлика. 11. однокрила качка у дворі михайлика вміла: а) розбиратися в людях; б)захищати своїх каченят від собак; в)передбачати погоду. 12. яке прислів’я використав дід дем’ян, характеризуючи юхрима бабенка? а) „сто друзів – це мало, один ворог – це багато”. б) „ти його борони від собак, а він тобі покаже кулак”. в) „не чоловік, а варивода! ”

1) в
2)-
3)а
4)в
5)б
6)б
7)-
8)а
9)б
10)-
11)в
12)-
Вибачай те що не написала , забула(давно читала)

Казки бувають різні, і з різними початками, з різними героями, і звісно з різними кінцями. Але хвилює нас не те які сюжети, і жанри у казок, а чому все таки одні казки веселі, а інші сумні. На це можна відповісти так. Автор хоче показати, свою казку по своєму, не схожу на іншу. Чому є багато сумних казок, автор хоче показати, що життя не таке насправді як ми думаємо, і що не завжди все закінчується добре. Він хоче пояснити, навчити своєю казкою, своїх читачів. Наприклад, казка Червона Шапочка, так казка закінчилась з хорошим кінцем, і всі живі і здорові, але в цій казкі є повчання, не можна говорити з незнайомцями, не можна довіряти чужим людям,якщо ти їх зовсім не знаєш, і хто-зна як би було б, якби повз цієї хатинки не мисливці. Ми знову спитаємо так чому є і сумні казки. Автор повчає своєю казкою, щоб читачі зробили висновок, і думали: "А щоб я зробив би, на місці героя" Отже, сумні казки потрібні для того, щоб ми зробили висновки, і не наступали на граблі, як зробили це, герої казок.

У поемі “Іван Вишенський” духовна реальність безсумнівна. Утілена вона в образі головного персонажа, реального Івана Вишенського, який сприяв авторові в “подоланні… «злого духу», випручуванні з… чіпких лап раціонального прагматизму…” (О. Баган). Він своїми потужними “духовними струменями” (вислів І. Франка) зумовлював і принципи зображення дійсності. Одразу зазначимо, що стильова належність поеми й до сьогодні залишається проблематичною. І. Бетко, наприклад, акцентувала на неможливості розгляду поем І. Франка з “реалізмоцентричних позицій”.
Ольга Куца, д. філол. н., проф. кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка 

Постановка наукової проблеми та її значення. Поема Івана Франка “Іван Вишенський” (1900) розширювала “духовий простір” української літератури, ілюструвала стривоженість автора вічними питаннями буття, поставала “власною духовою сповіддю і сповіддю душі, розіп’ятої на перехресті епохи” [9, 243]. Дослідників цікавили насамперед світоглядні засади цієї “розкішної річи” (В. Самійленко). Д. Донцов, наприклад, писав, що в час “Івана Вишенського” І. Франко, балансуючи між вірою та раціоналізмом, так і не збагнув “високого аскетизму” Середньовіччя. К. Чехович зазначав, що автор поеми в 1900 р. ще не вірив “в об’єктивну вартість і вплив молитви”. Сучасна дослідниця Я. Мельник, з’ясовуючи деякі “темні місця” поеми, розглядає “феномен містичного фіналу «Івана Вишенського» як свідчення самозаперечення автора його rасіо” [8, 201]. Загалом же в поемі неможливо було приховати, за Є. Сверстюком, “духового змісту, який є головним”. Уже ці висловлювання дають деякі підстави розглядати “Івана Вишенського” в руслі духовного реалізму. 

Читайте також: Постать Івана Вишенського крізь призму етико-антропологічної концепції Івана Франка

Мета статті полягає в дослідженні визначальних рис духовного реалізму – як трансісторичного творчого принципу – в поемі І. Франка. 

За методологічними засадами В. Захарова, О. Любомудрова, І. Єсаулова, М. Дунаєва й інших, суть духовного реалізму полягає в художньому освоєнні духовної реальності. “Духовний” тут − це “строго християнська духовність як якість тієї сфери особистості, яка спрямовує її до Бога, відповідає за її зв’язок із трансцендентним началом” [7, 39]. Зрозуміло, що духовний реалізм є явищем іншого семантичного ряду, ніж, наприклад, сентименталізм, романтизм чи реалізм: “йдеться про трансісторичний творчий принцип, який проявляється в літературі й мистецтві християнського типу культури” [5]. 

У поемі “Іван Вишенський” духовна реальність безсумнівна. Утілена вона в образі головного персонажа, реального Івана Вишенського, який сприяв авторові в “подоланні… «злого духу», випручуванні з… чіпких лап раціонального прагматизму…” (О. Баган). Він своїми потужними “духовними струменями” (вислів І. Франка) зумовлював і принципи зображення дійсності. Одразу зазначимо, що стильова належність поеми й до сьогодні залишається проблематичною. І. Бетко, наприклад, акцентувала на неможливості розгляду поем І. Франка з “реалізмоцентричних позицій”. На “стилістичну двоплановість” їх указував А. Скоць. Т. Гундорова підкреслювала, що поема “Іван Вишенський” пронизана “новою, неоромантично-символічною образністю”. Ю. Бойко писав, що в пошуках “нової літературної дійсності” виявилася “перспективнішою” саме поема “Іван Вишенський”, у якій “використано імпресіоністичну техніку, але лише як літературну техніку, на службі розкриття психологічних борсань суворого українського аскета з Атону” [2, 130].