Iван франко генiй украïнськоï лiтератури будь ласка

Іван Якович Франко - геній української нації, великий майстер українського слова, творчість якого становить цілу епоху в розвитку національної культури кінця XIX - початку XX ст. Народився Іван Якович 17 серпня 1856 р. в с. Нагуєвичі Дрогобицького повіту (Львівська область). Навчався у початковій (1862-1863) і «нормальній» (1864-1867) школах та в Дрогобицькій гімназії (1867-1875). Після закінчення гімназії вступає на філософське відділення Львівського університету. З успіхом навчається, займається самоосвітою, громадською роботою, літературною діяльністю. Входить до складу журналу «Друг», бере участь у виданні літературного альманаху «Дністрянка» (1876). За активну політичну діяльність І. Франка вперше заарештовують у 1877 р. на дев’ять місяців. Саме у в’язниці з’являються його шедеври політичної лірики - «Товаришам із тюрми» та «Гімн». Вдруге його посадили до в’язниці на три місяці, після чого Франка було відправлено в рідне село під поліцейський нагляд.

Людьми, які не поділяли на весіллі радості присутніх, були Докія, мати нареченої, і батько Михайла, старий Івоніка Федорчук. Докія, яка з жалю, що донька передчасно покидала її хату, стала на лиці не наче земля. Жінка горювала, що «сиротіє», крім того, вона добре бачила, що майбутній зять був ані гарний, ані показний, він не пара її дочці. Мати втішає себе думкою, що він добрий і не пияк, і дочка не буде бідувати, не чекатиме ночами пияка. Гадала, що чоловік шануватиме її. До того ж у нього є земля. Івоніка був у великому смутку, бо він хотів, щоб одружувався з Парасинкою ії син Михайло. Вона б була така ж чесна й добра ґаздиня, яка усяку роботу тримає ,лад у хаті, як і її мати. Крім того, їхні поля поруч, їх сила однакова, їхня худоба найкраща в селі, а найголовніше — то незаплямована честь їх родин. Батьки хотіли б поєднати своїх дітей, але на перешкоді стає те, що Михайлові цієї осені треба йти в солдати — на три довгих роки. Івоніка віддав кров свою, тільки затримати б сина вдома. Йому страшно від думки, що три роки йому бути без правої своєї руки. Три роки обробляти без Михайла поле, без нього збирати, без нього сіяти. Доглядати худобу. Від думок про це в нього серце затерпає в грудях, і з жалю він не бачить світу перед собою.Ще одна із присутніх на весіллі була переповнена німим горем — панська найманка Анна. Вона не могла відвернути очей від Михайла, найкращого парубка і плакала сухими очима, знаючи, що вона йому не пара, й він ніколи не звертав на неї уваги. Та сталося так, що саме її запросив Михайло до танцю, але дві руки не зіткнувшись, розлучилися — лопнула струна, танці закінчилися. Яке значення в повісті має сповідь Івоніки про те, як вони з Марійкою добували землю ?

Ну постараюсь такий підійде ..Мені дуже сподобалася повість Івана Франка «Захар Беркут». Те, з якою самовідданістю тухольці захищають рідний край від нападників, викликає глибоку повагу до цих мужніх людей. Особливо мені б хотілося звернути увагу на головну героїню повісті І. Франка Мирославу, доньку Тугара Вовка. З перших рядків повісті можна зрозуміти, що вона надзвичайно порядна, чесна й відверта дівчина. І не просто порядна — вона сильна, гармонійна особистість, здатна приймати складні рішення. Від початку й до кінця дівчина залишається вірною самій собі, своїм життєвим принципам та переконанням. На противагу своєму батькові, Мирослава проймається глибокою повагою до тухольців та їхніх порядків. Ось чому, коли татаро-монгольське військо вдирається до Тухлі, вона робить усе, аби тухольці перемогли. Мужністю, кмітливістю та силою волі вона не поступається чоловікам. Саме Мирослава підказує тухольцям ідею побудови машин для кидання каміння. Коли Максим здивовано питає, хто навчив тухольських майстрів будувати такі машини, вона просто відповідає: «Я, серце моє. Я придивлялася не раз таким машинам, що стоять на мурах Галича. Заким іще сонічко вийде…, п’ятдесят таких машин буде кидати каміння на голови монголів».Вона весь час знаходиться поміж тухольських чоловіків, пояснюючи їм, як правильно й ефективно керувати метальними машинами. Почуття вірності своєму народові змушує Мирославу піти всупереч своїм власним почуттям, а саме всупереч любові до батька-зрадника, а також всупереч своєму найщирішому коханню до Максима, який перебуває в полоні у ворогів.Мені здається, що в образі Мирослави автор втілює героїчні риси багатьох українських жінок, які у важкі для Батьківщини часи ставали пліч-о-пліч із чоловіками, захищаючи рідну землю від ворогів.