Переказ про оксану близький до тексту, , ніч перед різдвом"

Ніч перед Різдвом» Гоголь переказ В ніч перед Різдвом місяць сходить на небо, щоб висвітлити хутір. Відьма, збираючи зірки, зустрічає чорта, який краде з неба місяць, щоб помститися ковалю Вакулі, за майстерно розписану церковну стіну. В безмісячну ніч козак Чуб, батько красуні Оксани, не піде до дяка на кутю, і Вакула не зустрінеться перед святом зі своєю коханою. Поки чорт доглядав за відьмою, нашіптував їй те, що «зазвичай нашіптують всьому жіночому роду», Чуб із кумом, вийшовши з дому і здивувавшись непроглядній пітьмі, все-таки пішли на застілля. В цей час, в хату Чуба тихо увійшов коваль. Розпещена Оксана крутилася перед дзеркалом, нахвалюючи свою красу. Милуючись собою, вона не відразу помітила ввійшовшого Вакулу. Серце коваля було повно ніжності, а Оксана лише глузувала над ним. Стук у двері перервав їх бесіду. Коваль пішов відкривати. За дверима виявився збившийся через заметіль з дороги Чуб, який втратив попутника. Козак вирішив повернутися додому. Побачивши свою хату, він постукав. Однак, почувши голос коваля, подумав, що забрів не в свій будинок. Вакула, що не розібравши через хуртовину, хто прийшов, вигнав козака, трохи його не побивши. Чуб зметикував, що хата чужа, а в ній коваль, значить, мати Вакули вдома одна і попрямував в гості до Солохи. Чорт, вившись навколо відьми, зронив місяць, який піднявся в небо і освітив все навколо. Заметіль стихла. Галаслива юрба вломилася в хату Чуба і закрутила у веселому хороводі Оксану і коваля. На одній зі своїх подруг горда красуня побачила красиві черевики, розшиті золотом. Закоханий Вакула пообіцяв дістати для бажаної Оксани черевики ще красивіші, але примхлива дівчина заявила, що їй потрібні тільки ті, що носить сама цариця, і, якщо коваль дістане їй такі, то вона вийде за нього заміж. У будинок привітної Солохи один за одним почали приходити гості — шановані козаки. Чорт сховався в мішок з-під вугілля. Потім голові і дяку довелося залазити в мішки. Найбажаніший гість — вдова Чуб, чиє багатство планувала прибрати до рук Солоха, вліз в мішок на дяка. Самий останній гість, козак Свербигуз, був «великий тілом» і в мішок б не помістився. Тому його Солоха вивела в город, щоб вислухати, навіщо він прийшов. Вакула, повернувшись додому, побачив посеред хати мішки і вирішив прибрати їх. Взявши важку ношу, він вийшов з дому. На вулиці, в веселому натовпі, йому почувся голос Оксани. Вакула кинув мішки, пробрався до коханої, але Оксана, нагадавши йому про черевички, засміялася і втекла. Розгніваний коваль вирішив звести рахунки з життям, але, схаменувшись, пішов за порадою до запорожця Пацюка. З чуток, Пузатий Пацюк водив дружбу з нечистою силою. Зневірений Вакула запитав, як знайти дорогу до чорта, щоб отримати від нього до але Пацюк дав невиразну відповідь. Опритомнівши, благочестивий коваль вибіг із хати. Чорт, що сидів у мішку за спиною Вакули, не міг упустити таку здобич. Він запропонував ковалю угоду. Вакула погодився, але зажадав закріпити договір і, обманом перехрестивши чорта, зробив його смирним. Тепер чорт змушений був везти коваля в Петербург. Гуляючі дівчата знайшли мішки, кинуті Вакулою. Вирішивши подивитися, що наколядував коваль, вони поспішили за санками, щоб відвести знахідку до Оксани в хату. Через мішок, в якому сидів Чуб, розгорається суперечка. Кумова дружина, думаючи, що всередині мішка кабан, відбила його у чоловіка і ткача. На загальний подив в мішку виявився не тільки Чуб, а й дяк, а ще в одному — голова. Прилетівши в Петербург на чорті, Вакула зустрів запорожців, що проїздили раніше через Диканьку, і поїхав з ними на прийом до цариці. Під час прийому запорожці ведуть мову про свої турботи. Цариця запитала, чого ж хочуть козаки. Вакула впав на коліна і попросив черевички, такі ж, як у государині. Убита щирістю коваля, цариця звеліла принести йому черевички. Весь хутір гомонів про смерть коваля. А Вакула, обдурив чорта, прийшов з подарунками до Чуба сватати Оксану. Козак дав згоду ковалю, а Оксана з радістю зустріла Вакулу, готова вийти за нього і без черевиків. Пізніше у Диканьці хвалили чудно розписаний будинок, в якому жила сім’я коваля, і церква, де майстерно був зображений чорт в пеклі, в якого всі плювали, коли проходили мимо.

Автор «Неймовірних пригод Івана Сили» О. Гавриш наполягає на тому, що цей твір — дитяча казка. Але, як на мене, розповідь про Івана Силу — це пригод­ницька повість про видатну людину.

Прототипом образу Івана Сили стала реальна людина — Іван Фірцак (сценіч­не ім’я — Кротон), якого на Закарпатті знають усі. Кротон довгі роки виступав із цирком, і своїми силовими номерами дивував усіх. Глядачі десятків країн апло­дували атлетові, але, повернувшись на Україну, він змушений був виживати і за мізерну плату влаштовувати імпровізовані «гастролі» у дворах.

На жаль, ми такий народ, який не цінує своїх героїв, коли вони живі, але до­бре, що хоч і через сорок років після смерті богатиря про нього згадали небайдужі до історії країни люди. А те, що Іван Фірцак належить історії України, ні в кого не викликає сумнівів, адже протягом багатьох років він прославляв нашу країну у світі.

«Неймовірні пригоди Івана Сили», попри казкову форму, — твір про реальне життя, у якому поряд із благородством існує зажерливість і брехливість. О. Гав­риш відтворив історію незаслужено забутого українського силача, але все-таки це художній твір, а тому в ньому діють придумані автором герої.

Іван Сила виріс серед чудової карпатської природи у великій родині. Батько вирядив хлопця з дому, бо не міг прогодувати малолітнього богатиря, адже той їв за чотирьох. Шукаючи долі в місті, Іван ще з перших самостійних кроків зазнав неприємних пригод: у поїзді «легенько потряс» нахабу, синка начальника, засту­пився за Міху Голого, вокального злодюжку, у місті знехотя переміг у вуличному бою знаного бійця. Звичайно ж, такий хлопчина не міг не звернути на себе увагу тренера Брякуса, який запросив хлопця до себе і вмовив тренуватися. Брякус за­боронив горянину за копійки тягати мішки на вокзалі, давав хлопцеві гроші, тре­нував, щоб той не зашкодив здоров’ю, виховував у ньому риси майбутнього чем­піона. Загибель тренера вразила Івана, адже хлопець знову залишився сам на сам із життям у великому місті, яке він не розумів. Чесний, відкритий, благородний, Іван ще не раз потрапляв у халепи, але завжди знаходив достойний вихід із най­складніших ситуацій. Автор не погрішив проти закону жанру, адже в казках за­вжди перемагає добро і благородство.

Минуло п'ять років. Кожен персонаж знайшов власну стежку в житті. Та куди б не занесла доля наших улюблених героїв, пам'ять про шалені пригоди в цирку завжди манила друзів, за сотні кілометрів об'єднувала їхні серця.

     Одного разу вирішив Іван Сила на деякий час полишити свій дім, щоб разом з Мілкою податися до чудової столиці. Навіть не вірилося, що кілька років тому місто здавалося зовсім чужим та вражало величчю споруд. Нарешті потяг спинився на тому ж вокзалі. Сьогодні, як і колись, усі перехожі метушилися, кудись поспішали. Але  тепер Іванові це не здалося дивним. Проте його увагу привернула метушня на площі. Річ у тім, що якийсь поліцейський упіймав чергового розбишаку. Він голосно намагався переконати малолітнього хлопчину, що крадіжка – це неприпустимо. Служник порядку продовжував:

- Послухай мене, синку, колись я також вважав, що поцупивши чужу річ можна легко підзаробити. Не чув за своїми ганебними вчинками жодної провини. Поверни власникові кишеньковий годинник. Попроси вибачення і можеш іти своєю дорогою. 

     Голос, що звучав, здався Іванові дуже знайомим. Ще мить і погляд поліцейського упав на нашого силача. Іван Сила люб’язно усміхнувся. Запала тиша. Помалу люд почав розходитися, а поліцейський обняв силача. Мабуть, ви уже самі здогадалися, що це був Міха Голий. 

     Почалась довга душевна розмова. Друг розповів, що давно зав'язав з крадіжками. Звільнився з посади охоронця в цирку й став працювати поліцейським. Похвалився, що на новій роботі пристойна платня. У важкий час, коли намагався знайти самого себе, зустрів своє щастя. Незабаром вони одружаться. Здивований Іван намагався щось сказати. Та радісний товариш не замовкав і запросив на весілля. 

      Іван теж попросив друга після торжества завітати до нього в гості. Тільки тепер, Мілка, котра увесь час не втручалась у розмову, смиренно покивала головою. Поліцейський зауважив, що давно хотів після торжества відвідати дорогого приятеля, тому запропонував Піні, Пандорському, Фандіго й Ренаті приєднатися до подорожі. Іван був у захваті. А Мілка жартома пообіцяла, що приготує багато галушок, які на той час уже навчилась готувати. Усі засміялися і втрьох попрямували столичним парком, геть усіяним пахучим цвітом…