Написати лист евеліні з поеми "сліпий музикант"

Я будь-коли замислювалася про сенс життя. Щоб знайти відповіді це питання, я звернулася до твору В.Г.Короленко "Сліпий музикант". До кожного людини у певний час встає питання про його подальшу долю, ставлення до людей і до світу. Світ навколо величезний, у ньому різних доріг, і майбутнє людини, його щастя залежить від правильного вибору свого життєвого шляху. Але що робити тому, кому невідомий це величезна світ, - сліпій? Герою Короленка - слепорождённому Петру - доводиться пройти чимало перешкод шляху на щастя. З дитинства він теж знав один світ, спокійний і надійний. Він знав тепло сім'ї та добре дружнє участь Евеліни. Неможливість побачити світ, красу оточуючої природи засмучувала його, але уявляв той інший світ завдяки чуйному сприйняттю його звуків. Однак до першої зустріччю із реальним світом, першим потрясінням Петруси стає зустріч із сім'єю Ставрученков . Він довідається існування іншого світу, світу поза садиби. Спочатку до цих розмов, суперечкам сліпий прислухався "висловлювати захопленого здивування, але він було не помітити, що ця жива хвиля котиться повз нього, що їй перед ним немає діла". Він почувається чужим. Ця зустріч різко загострила його страждання, заселила у душі сумніви. Дуже сильно змінюється ставлення Петруси до життя після чергової зустрічі зі сліпими звонарями під час відвідання монастиря. Одне з них - Роман - був добрим, але осліп, коли і було сім років від народження, другий - Егорий - був злим, ненавидів дітей, він ненавидів той інший світ, долю, яка настільки жорстока його обділила. Петро відчував свою схожість з Егорием , нині він вважав, що це слепорождённые злі, він заздрив сліпим жебракам, які у турботі про годівлю і теплі забувають про своєму горі. Але зустріч із справжнім сліпим жебракам потрясає її. І твёрдый , як сталь, дядько Максим пропонує Петру кинути всі переваги заможного життя і по-справжньому випробувати всі труднощі, доля нещасних. "Ти вмієш лише блюзнити зі своєю сытою заздрість чужому голоду!" - кидає Максим своєму племіннику. І Петро зрештою приєднується до бродячим сліпим музикантам. Після бродяжництва зі сліпими і паломництва до чудотворною іконі озлоблення проходить: Петро справді вилікувався, але не фізичного недуги, як від недуги душевного. На зміну злобі приходить почуття співчуття до людей, бажання нічого вдіяти. Сліпий знаходить сили у музиці. Через музику може впливати на людей, розповідати їм найголовніше, те про життя, що це важко зрозумів вона сама. Так само значної ролі у житті Петра зіграла його подруга Евеліна. Вона стала світлим плямою, усе ж надією, які до Петру подолати своє горі Ай-Петрі і знайти щастя. З дитинства вони були, суспільство так і дбайливе увагу дівчинки допомагало і підтримувало сліпого. Їх дружба багато дала і Эвелине ; як і Петро, її практично вони мали ставлення до життя поза садиби. Зустріч пройшла з братами Ставрученко був і неї зустріччю з незнайомим та очі великою світом, який був готовий узяти її. Молодих людей намагаються захопити мріями та сподіваннями, мрії опьяняют її, але в життя немає Петру. Вона розуміє страждання й сумніву Петра і робить "тихий подвиг любові": вона перша говорить про своєму почутті Петру. Заради нього одразу й назавжди закриває собі шлях, так заманливо змальований студентами. І письменник зміг нас переконати, що це був не жертва, а прояв щирої та дуже самовідданого кохання. Вважаю, що Петруся знайшов своє щастя, він подолав перешкоди, труднощі, які з його шляху. Він подолав ту злість, той егоїзм, з яким, як він вважав, живуть все слепорождённые . Сліпий музикант виконав нелегкий шлях на щастя. Але і є життя, і є щастя. Потрібно жити, попри що, долаючи труднощі, йти до запланованої мети. Адже життя у постійному прагненні, досягненні і новому прагненні. Потрібно перемагати темні боку свого життя, тому "доводиться налягати на вёсла " і до світла, сонцю, щастю! 

Кожна людина прагне внутрішньої гармонії. Але навряд чи така гармонія досяжна. Часто трапляються ситуації, коли всередині особи точаться суперечки. Я розумом та серцем, між любов’ю до себе і альтруїзмом, між обов’язком перед Батьківщиною й особистими інтересами. На жаль, не так часто люди виходять гідно з цієї ситуації. Проблема вибору в найширшому розумінні — проблема насправді вічна і дивно, що навіть у найдавніших текстах народного епосу ця проблема такі освітлена. Народні думи — окремий особливий жанр. Це тексти, що виконувались речетативом під музичний акомпанемент. Шкода, що тепер мистецтво виконання  не настільки поширено, як це було колись. І ми маємо змогу тільки читати тексти дум, а не слухати їх. Я можу тільки уявляти, яке враження справляли протяжні рядки дум у живому виконання кобзаря, якщо таке сильне враженні вони справляють навіть у друкованому вигляді. Дивно й не дивно водночас, що настільки давній і простий текст містить глибоку  загальнолюдську проблематику й суто народну історію — все це водночас насправді вражає.

Дума про Марусю Богуславку — це твір водночас і про історичні події,  складний вибір. Текст думи не оповідає про це, але ми можемо припустити, що її вчинок Маруся буде покарана турецьким ханом, коли все розкриється.   І ще одне. Я кілька разів перечитав цю думу, перш ніж побав одну важливу, як на мене, деталь: «…у тій-то темниці пробувало сімсот козаків бідних невольників». Сімсот. Я так яскраво уявляв собі, як сумнівалася дівчина, вчинок небезпечний для неї самої, але ж те добро, яке вона зробить… Тепер я  починаю сумніватися і сам: чи правий я, коли домислюю і вигадую собі внутрішні сумніви. Навряд чи вони були, як тепер мені здасться. У нашому сучасному житті, на щастя, нам не знайомі такі проблеми, такі ситуації, вибір такого порядку. Навіть у мирний час ми відчуваємо щось таке невимовне, що можна  назвати «голосом роду» або «голосом крові». Імовірно, щось подібне лунало в душі Марусі, коли вона визволяла невільників, називаючи їх «братами». Сумніваєтесь ви? Навряд. Навряд чи в такій ситуації можна бути невпевненим у правильності своїх дій. Проблема вибору? Проблема обов’язку, морального, внутрішнього. Безумовно, так.

Символічно, що описані події відбуваються на Великдень. А ще, як не дивно вчинок Марусі не виглядає «героїчним». Не шокує, не дивує, як усе героїчне. А видається природнім, це знайоме, мабуть, кожному читачеві. Напевно, це символізує той самий «голос крові». І Маруся не повертається додому разом з визволеними, вона навіть просить батьків, щоб не викупляли її з неволі:

Бо вже я потурчилась, побусурмениласьДля роскоші турецької, для лакомства нещасного!

І Я бачу в цьому не душевну силу усвідомити це, адже усвідомити про себе шось подібне, мабуть, непросто, і не відсутність душевної сили повернутись, втекти, кудись. У цьому, як на мене, трагедія людини. Дивно, що, говорячи про цю думу, найчастіше тільки підкреслюють сміливий, гідний поваги вчинок дівчини, Не  звертають уваги на її особисту трагедію. Відірваність від власної землі і нашу, якась приреченість жити в іншій вірі, на чужій землі… Ми не можемо цього зрозуміти через нетиповість ситуації для сучасності. Ми можемо хіба уявляти, що відчуває людина на місці Марусі. Але навіть уявляти такого не хочеться. І це -другий вибір. Мабуть, складніший, ніж перший. Шкода, що його  помічають, не звертають увагу на нього, не аналізують.

Насправді тексти народної творчості здаються мені невичерпними. Скільки не перечитував таку просту за формою народну пісню, ти ніколи не помітиш усіх деталей, ніколи не збагнеш усіх нюансів тогочасної дійсності, тогочасного світосприйняття, ніколи не відокремиш всі питання, які стоять між рядками. А тим більше — ніколи не зможеш дати собі відповіді на всі ті питання, які містяться поміж рядків народних текстів. Тим цікавішою стає народна творчість. Дуже шкода, коли ці бездонні з точки зору змісту і краси тексти недооцінюють!

Читать полностью: http://tvori.com.ua/duma-pro-marusyu-boguslavku-vichna-problema-viboru/#ixzz4M8fqn86I

Патріотичний подвиг української дівчини-невільниці оспівано в думі «Маруся Богуславка».

Маруся — проста дівчина-бранка з благородною, чистою душею.

Вона не забула своєї вітчизни, народу і прагне врятувати козаків-невільників. Звідси благородні риси і вчинки героїні. Маруся Богуславка не осуджується в думі, хоч вона і «потурчилась, побусурманилась».

Навпаки, співець викликає до неї глибоке співчуття у слухачів, наділяє її багатьма позитивними якостями: християнська земля для неї — «наша», Маруся постійно думає про змучених невільників і здійснює свій задум — допомагає їм вирватись з ненависної турецької каторги.

Тож Маруся приходить до козаків-невільників, які «тридцять літ у неволі пробувають, божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають», і обіцяє їм на Великдень дати ключі від темниці (саме тоді «пан турецький», її чоловік, має «до мечеті від’їжджати», а їй залишить ключі). Хоч козаки-невольники і не повірили спочатку в щирість наміру Марусі, а стали проклинати її, проте Маруся дотримала свого слова — вона визволила козаків з неволі, хоч сама з ними не захотіла тікати в рідну землю, і не могла вже залишити чужої країни.

Вона просить козаків передати батькам, щоб не збирали грошей для її викупу, бо вона вже додому не повернеться:

Бо я вже потурчилась, побусурманилась
Для розкоші турецької,
Для лакомства нещасного!

Трагедія Марусі в тому, що вона, ставши жінкою турецького хана, не забула батьків своїх, свого рідного краю. Патріотичні почуття десь глибоко озиваються в її серці, і вона відважується на дуже ризикований крок: визволяє своїх земляків-невольників. Таким чином, патріотичний вчинок, який здійснила Маруся Богуславка, свідчить про її велику любов до рідної землі, до українського народу.

Образ Марусі Богуславки — це художній вимисел, але спирається він на дійсні факти. Літописи, усні перекази зафіксували чимало випадків, коли українські дівчата-полонянки були дружинами турецьких вельмож, навіть султанів. Окремі з них, ризикуючи своїм життям, ішли на подвиги в ім’я своєї Батьківщини.

Головна героїня змальовується у всій психологічній складності. Її образ розкривається не відразу, а поступово, в міру розгортання сюжету. В цьому виявилась висока майстерність твору. Симпатії творців і виконавців думи на боці героїні, і вони прагнули викликати до неї співчуття. Тому він продовжував відігравати суспільно-виховну роль і в пізніші часи.

Ця дума була добре відома Тарасу Шевченку, він її вмістив у свій «Буквар южнорусский», виданий ним у 1861 році для українських шкіл. А М. Старицький під впливом цього твору написав однойменну історико-побутову драму (1897), п’єсу під цією ж назвою («Маруся Богуславка») написав і І. Нечуй-Левицький (1895), а також Б. Грінченко драму «Ясні зорі», С. Воробкевич оповідання «Турецькі бранці»; композитор А. Свєчников створив балет «Маруся Богуславка» (1951); М. Пригара — оповідання «Богуславка».

Отже, історична дума надихнула митців на створення за її мотивами нових творів літератури і мистецтва.