Написати листа яві та павлуші , у якому повідом про якусь таємницю й попроси її розплутати.

«добрий день, яво! ти мене зовсім не знаєш, але особисто мені здається, що я тебе знаю вже не один рік. у всякому разі, я знаю багато твоїх пригод і витівок, знаю де ти живеш, знаю твоїх друзів, знаю, як ти виглядаєш, вважаю, що знаю і твій характер. добре взнати тебе мені дуже цікава книга в. нестайка, в якій ти і твій кращій друг павлуша були головними героями.ви з павлушею найкращі друзі та напарники, затоваришувати з вами хотіла б і я. з вами мені було б дуже цікаво, бо ти постійно вигадуєш різноманітні витівки, які іноді, на перший погляд, навіть злими, але це зовсім не так, бо ви з павлушею лише хочете, щоб у селі ви завжди були на виду і щоб про вас постійно говорили. мені здається, що тієї енергії, яка буквально фонтанує з тебе, вистачило б і на мене. та й сама я здатна вигадувати цікаві розваги, які обов’язково б тебе захопили.я впевнена, що, незважаючи ні всі свої витівки, ти, яво, добрий, співчутливий до чужого горя та сміливий хлопець. крім того, я розумію, що попри усі твої суперечки з павлушею ти для нього справжній друг, таким би справжнім другом ти був би і для мене.мені було дуже цікаво читати оповідання про твої пригоди, при кмітливі, веселі і відчайдушні витівки, які ти вигадував і разом з павлушею приймав у них участь. не менш цікаво мені було б разом з тобою брати участь у цих витівках.книга в. нестайка «тореадори з васюківки» мені дуже , а поки я її читала, ти, яво, та твій товариш павлуша стали для мене справжніми друзями. я сподіваюсь, що якби нам довелося жити в одному селі, ходити в одну школу та разом відпочивати, я б теж стала для тебе не менш гарним другом, ніж павлуша.ти, яво, добрий, веселий та дотепний, і спогади про тебе залишаться у мене на все життя. а зараз я з тобою прощаюся і сподіваюся, що усе твоє життя буду добрим, веселим і щасливим, як і твоє дитинство.до побачення, яво, і усього тобі найкращого! »

Повість української письменниці Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути» — дуже правдива книжка. Вона вчить нас формувати критичне ставлення до вчинків інших, виховувати доброту, чесність, відповідати за свої вчинки, цінувати родинні стосунки. У повісті також показана особлива роль батьків у вихованні дитини, порушена проблема взаємодії та взаєморозуміння поколінь, що доволі рідко траплялося мені у творах інших авторів.

Сім’я Юлька Ващука, на перший погляд, зразкова. Родина живе у великій затишній оселі в середмісті Львова. Батько — відомий науковець, письменник; мати — домогосподарка, мета якої — підтримувати в оселі красу та затишок, дбати про комфорт членів родини; син — відмінник, гордість школи, змалку займається музикою. Але поступово ми дізнаємося про справжні стосунки між членами цієї сім’ї. Насправді «зразковість» родини показна, поверхова. Батьків абсолютно не цікавлять проблеми та переживання сина, а той не поспішає ділитися з рідними найпотаємнішим, адже не хоче «відбирати здоров’я мамі». Юлько має хист до малювання, але ніхто на це не зважає, не сприймає його талант всерйоз. Великим ударом для Ващука стала газетна стаття, у якій ішлося про те, що його батько, написавши монографію про місто, як виявилося, украв чужу працю, скориставшись матеріалами старих книг. Наслідком подібних родинних взаємин і неуважного ставлення до дитини є те, що поступово хлопець стає пихатим, дратівливим, зверхньо поводиться з однолітками, вступає у відкритий конфлікт із найкращим другом, зраджує його, звертаючись до місцевих хуліганів із проханням побити Беркуту, й потім перекладає на. Беркуту свою провину. Як бачимо, байдужість, міщанська родинна атмосфера посприяли тому, що хороший хлопець втратив життєві орієнтири, розгубився й став перетворюватися на морального покидька.

Сусід Юлька Ващука Стефко Вус росте в неповній родині. Його матір померла дуже давно, а потім він втратив бабусю, з якою жив у селі й був щасливим. Після того хлопця та його сестру Настку забрав до міської занедбаної квартири батько-п’яниця, якому діти були абсолютно не потрібні. Він називає сина «заволокою», змушує купувати цигарки, уся хатня робота лягає на плечі маленької Настуні. Врешті-решт дівчинка не витримує родинного безладу й сама йде жити до інтернату. Стефко часто прогулює школу, його навіть залишають на другий рік, він блукає вулицями напівголодний, неохайно вдягнений. Але виховання бабусі не минуло даремно: хлопець уміє відрізняти добро від зла, любить свою сестричку, піклується про поранену сороку, відкидає пропозицію Ващука побити Славка Беркуту. Справжнє людське тепло, турботу та увагу Стефко знаходить у родині вчительки, яка погодилася вилікувати хвору пташку. Ми бачимо, що попри складні родинні обставини, хлопець зберіг у собі гарні риси. Можна сподіватися, у майбутньому Стефко Вус стане порядною людиною, бо не втратив вогник людяності.

У Ярослава Беркути дружна міцна родина. Батьки хлопця дбають про вільний розвиток особистості сина. Від них він переймає високі морально- етичні принципи. На прикладі матері-журналістки хлопець учиться відповідально ставитися до своєї праці, а вчинки батька-льотчика виховують у ньому здатність витримувати високі життєві «навантаження». Коли через Кількову підлість до школи надходить лист із міліції, у якому вчинене ним правопорушення приписано Беркуті, класний керівник Варвара Трохимівна організовує «товариський суд», який мав винести моральний вирок не тільки Славкові, а і його батькам. Ярослав не зізнається про це батькові та матері, бо не хоче їх травмувати, вважає, що рідні не повинні ганьбитися через нього. Коли ж батьки таки дізнаються про проблеми сина, то беззаперечно вірять йому, допомагають зберігати гідність, підтримують у важкій життєвій ситуації, як і повинно бути в справжніх родинах.

Отже, у своїй повісті на прикладі кількох родин письменниця переконливо показує, наскільки важливим у житті є родинне виховання, взаємодія з батьками. Бездуховна міщанська атмосфера в сім’ї та психологічне насильство над особистістю духовно ламають, знищують дитячу душу. Проте родинні любов, злагода, підтримка, розуміння дають змогу розвинутися повноцінній особистості.

Можна взяти монолог Мавки з "Лісової пісні" Лесі Українки
«О, не журися за тіло! Ясним, вогнем засвітилось воно,
чистим, палючим, як добре вино,
вільними іскрами вгору злетіло.
 Легкий, пухкий попілець ляже,
 вернувшися, в рідну землицю,
 — стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди, вбогі й багаті,
 веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені,
 їм промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки,
 голосом ніжним тонкої сопілки,
смутними росами з вітів моїх.
 Я їм тоді проспіваю все,
що колись ти для мене співав,
ще як напровесні тут вигравав,
мрії збираючи в гаю.. Грай же, коханий, благаю!»