Сенс людського життя в повісті - казці русалонька із 7-в

Продовжувати роботу з повістю-казкою Марини Павленко; навчити визначати особливості такого художнього жанру, як повість-казка; навчати виокремлювати й з'ясовувати роль засобі

Людина, поєднує в собі всі види протилежностей. Одним з них є характерність для людини колективності та індивідуальності. Будучи відокремленою особою, неможливо добитися успіху у житті, тому вона змушена бути частиною певного колективу, виконуючи завдання і правила, які не приносять задоволення.

Приклад такого випадку описав Володимир Дрозд у творі «Білий кінь Шептало». Використовуючи алегоричний образ коня, він покзав, як важко і тяжко часом буває людині. Необхідно визнати, що Шептало було непросто, бо відчував, що був не таким, як інші тяглові коні. Будучи білим конем, він розраховував на інше ставлення. Думав, що він заслуговує жити в красі, задоволенні і щасті. Хотів, щоб їм милувалися, а не змушували носити тяжкості і виконувати роботу. Кінь не любив, коли його били. Шептало не просто відчував біль, а приниження, зневажання прав. Ситуація сумна, бо згубила коня совість і бажання бути корисним. Кінь повернувся до того, хто його експлуатував, хоча міг би обійтися без людини.

Існує безліч неординарних і талановитих людей, які займаються тим, що їм не цікаво, не подобається. Вони у такому становищі, бо хочуть бути корисними. Але згодом бачать, що їх не цінують, експлуатують і ставляться негативно. Їм тяжко, адже вони добре знають, що у них талант і здібності, які у сфері їх діяльності настільки потрібні, як красиве забарвлення тягловому коню.

— Снігом забило, — пояснив Прокіп. — Вітер гілля не зрушить.

Дома Олесь не став ждати, доки дід з матір’ю скидають солому, швиденько роздягся і поліз на піч. Через деякий час у сінях загримали чобітьми, загомоніли.

— Ото ж я й кажу, — говорив дід, — неглемедза він у тебе, Наталко. Дивак... Затопчуть його... Бо воно ж як деревце в пагоні...

Потім дід увійшов до хати, заглянув на піч.

— Змерз, онучку? А ти ножки — на черінь, а зверху кухваєчкою...

Олесь глибше зарився в подушку і тоненько заскімлив.

Прокіп підняв брови сторчака.

— Он диви, чого це він розприндився?

— Геть, не займайте його, — сумно обізвалася мати з хатини. — Їжте вже.

— А хіба я що? — мимрив Прокіп. — А йому нічого такого й не казав...

Він їв швидко, винувато витріщав очі, плямкав тихіше, ніж завжди, і губив крихти в бороду.

Олесь непомітно для себе заснув. А вночі крізь сон благав матір розповісти казку про Івасика-Телесика, злякано зойкав, коли відьма гризла дуба, і радо сміявся, коли гусиня взяла Івасика на свої крилята. Вдосвіта знов загули на морозі сосни і закричали півні на горищах. Народжувався новий день.