Твір "кохання остапа і соломії спонукає до подвигів". за повістю михайла коцюбинського "дорогою ціною"

Кохання — основа життя. Це почуття, яке дарує людині віру в себе, надію на щасливе майбутнє, сили для подолання будь-яких перешкод. Саме таким було почуття Остапа та Соломії. Та, як кажуть, хто не кохає, той і горя не знає.

Із самого початку твору автор примушує нас співчувати головним героям, захоплюватися ними. Остап і Соломія щиро кохають одне одного, але щастя не мають, бо бездушний лях спочатку розлучив їх, а потім погрожував хлопцеві позбавленням життя. Розлука з коханим завдавала болю дівчині, але вона розуміла, що лишатися йому не можна. І коли Остап втікає із рідного села у пошуках волі, Соломія вирушає за ним, за своєю долею. Не могла вона, вольова, мужня жін­ка, занапастити себе, приректи на довічне життя з нелюбом. Обираючи між сімейним і панським рабством та невідомістю вона, як справжня оптимістка, обирає останнє. Заради коханого Соломія «вбралася у штани та ладна мандрувати хоч на край світу», навіть кіс своїх не пошкодувала.

Її рішення спочатку злякало Остапа, але закохане серце юнака сповнилось надією і пліч-о-пліч вони помандрували на пошуки волі та щастя.

Яким же був цей шлях? З першими труднощами Остап і Соломія зустрілися під час переправи через Дунай. Чекаючи перевозу, вони, як і десятки інших вті­качів, стоять у воді: «Тіло терпне, тіло деревеніє, кудись поділися ноги». Але дівчина терпляче зносить всі злигодні, вона не скаржиться, бо «чи не однаково ги­нути тут, серед сього багна, чи вдома в неволі»… Цього разу переправитися не вдалось, та молоді люди не зневірилися, вони вперто йшли до своєї мети. Пра­цювали до нестями, будуючи пліт. І, нарешті, під покривом ночі Остап і Соломія залишають рідну землю, яка в одну мить стала для них чужою. Всі їхні думки, сподівання нарешті, здавалося б, здійснилися. Та гримнув постріл… Невже це кінець? Невже цей козак одним пострілом убив їхнє щастя? Ні, Соломія не розгубилася, вона не віддасть свого коханого в руки смерті. У темряві дівчина намагається перев’язати рану Остапові, а потім тягне його, напівсвідомого, за плавні. Жіноча любов, материнська турбота надавали Соломії сили у пошуках шляху до порятунку. Її наполегливість врятувала життя їм обом.

Поки поранений Остап одужував, дівчина невтомно працювала, щоб зароби­ти на проживання. Та доля не була милосердною до них і знову послала випробо­вування. Турецькі жовніри разом з циганами, які вчинили розбій, полонили й Остапа. І знову вірна подруга намагається врятувати свого безталанного ко­ханого. Вона продає свій одяг, купує пістолі, підмовляє Івана Котигорошка до й звільнити Остапа. Дівчина розуміє всю небезпеку її задуму, та життя в чужій країні без коханої людини було б гіршим за смерть. Тому, ні миті не сумніваючись, Соломія разом з вірним товаришем пливе на порятунок в’язня.

І знову постріл. Дівчина у воді, вона напружує всі сили, щоб дістатися до бе­рега, бо «там так гарно, там сяє сонце, там земля, там небо синє, там радість, життя». Втрачаючи сили, останнє, що чує Соломія, — поклик її душі: «Остапе!» А у відповідь серце промовляє: «Соломія». Правду говорять люди: «До біди до­ріг багато, а од біди і стежки немає».

Протягом всього твору ми захоплюємося Соломією, її нежіночою мужністю та відвагою, здатністю на самопожертву, самовідданістю та вірністю. І хоча по­чуття Остапа проявлялися по-чоловічому скупо, все ж ми розуміємо, що він щи­ро кохав Соломію. Коли він, безпомічний, лежав у плавнях, лякала його не смерть, а те, що він не зможе «обняти кохану». Кохання було єдиною світлою плямою у житті Остапа Мандрики, і вірність йому він зберіг до кінця життя.

Кожен з нас має особисті уявлення про цінності в житті людини. Дехто живе згідно з тими заповідями, що записані ще у Біблії, але сучасне життя інколи і таких людей змушує нехтувати біблійними заповітами, а дехто і зовсім про них не має гадки. Але з будь яких обставин тільки від нас залежить , як складеться наше подальше життя і яке місце буде зайнято нами у суспільстві. Чи стане воно подібно бур’яну, який заважає рости іншим рослинам та лише засмічує подвір’я, чи буде воно схожим на прекрасну квітку, найкращу прикрасу двору. Чи залишимося ми прикуті до землі, не в змозі навіть на трішечки від неї відірватися, щоб у повній мірі осягнути її велич, чи в нас виростуть крила і ми наче птахи, піднімемося над усім світом, щоб з висоти пташиного польоту милуватися невимовною красою нашої землі, неосяжністю нашого життя. Наприклад, видатному письменнику нашої сучасності Б. Олійнику, на мій погляд, вдалося піднятися над землею і дуже багато розгледіти. Побачив він не тільки простори нашої батьківщини, але й добре розгледів людей, що її населяють. Вважаю, що йому сподобалося не все. Бо є ще багато таких представників нашого суспільства, яких і людьми складно назвати. Вони геть забули про людяність, про душевне тепло, любов до ближнього і милосердя. Такі люди намагаються будувати своє життя за якимись незрозумілими цивілізованому суспільству принципами, відкинувши поняття совісті та честі. Вони не намагаються навіть на мить замислитися над злободенними питаннями та ніколи не ламають голову над своїми вчинками. Вкрасти – і якщо ти не попався – це добре, нагримати на когось без усякого поводу – ще краще. Таких людей бояться діти, їх не люблять дорослі, та й тварини їх обминають десятою дорогою. Для таких нелюдів немає нічого святого, навіть вбити вони можуть лише за те, що хтось їм попався під гарячу руку. Але як це не дивно, вони щиро вважають, що живуть правильно, що існують за істинно вірними принципами, і не мають ніякого бажання розкрити очі, зупинитися хоча б на мить та подивитися на своє життя очами сторонніх людей. Саме такі люди мають лише фальшиві цінності, які заважають нормально жити не тільки їм самим, але й тим, хто знаходиться поряд з цими людьми.
Ти таке вчинив,
Що і статті у кодексі немає ..,
Ти ж найсвятіше – небо – дядьку, вбив,
А це вже вище від людського суду.
Не менш важливе, ніж моральні принципи, у житті любої людини є здоров’я. Дехто вважає, що головне у житті людини – це матеріальний достаток та багатство, влада та змога вирішувати людські судьби, але він дуже помиляється, бо це фальшиві цінності. Бо коли в тебе немає здоров’я, то його не купиш ні за які гроші, а коли ти помираєш, то ніяка влада над людьми не зможе подовжити твоє життя. І навіть коли ти найбагатша у світі людина, але в твоєму житті немає вірних друзів, які б були здатні за першим покликом прийти тобі на до навряд чи ти станеш щасливою людиною. Тому, на мій погляд, істинними цінностями у нашому житті є особисте здоров’я та добробут рідних, добрі взаємовідносини з людьми, друзі та справа, якою займаєшся з задоволенням.

когда зимой я гулял(ла) я видел(ла) как падают белые снежинки и вот одна из снежинок спустилать мне на ладонь.она мне рассказала как там за морями океанами лесами и полями!а ещё снежинка говорила о своём мире в котором она живёт как там танцуют какие праздники .и кстати у снежинок тоже есть новый год-только он называется по другому-день небес. день небес потому что к ним спускаются новые снежинки.я так был(ла) рада услышанному и мне казалось что я погрузился(ась) в тот мир- мир всех всех снежинок мира!я бы ещё послушал(ла) но меня звал мой мир -мир людей! я мечтал(ла) побывать опять в мире снежинок -но это был всего лишь сладкий и чудесный сон