Що означаэ максимальне навантаження за повистю " шпага славка беркути"

Про максимальне навантаження батько заговорив зі Славком, коли повернувся з польоту, втративши у ньому колегу. Коли зайшла мова про те, чи винен у цьому механік, батько сказав, що у нього  максимум дуже незначний,- він боїться відповідальності, але мало думає по те, що через його халатність загинула людина.

Потім хлопець обдумував сказане батьком: "ніхто не має права легковажно, безвідповідально і нерозсудливо ставитися до життя... Несподівано дрібниця могла набрати значного змісту, а те, що досі здавалося важливим, ставало тільки додатком до чогось найголовнішого..."

Інакше кажучи, максимальне навантаження, це про відповідальність, уважність та порядність навіть у дрібницях.

Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:

«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.

Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».

Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.

«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.

У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».

(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)

«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».

Чому дітям та онукам слід розповідати про життя наших предків, про давні порядки? (За твором І. Франка "Захар Беркут")

Кожна людина знає, що дуже важливо знати свою предковічну історію. Ми маємо розповідати дітям та онукам про життя наших предків, передавати традиції, намагатися не повторювати помилок минулого та прагнути щасливого майбутнього. Проте найважливіше розповідати про славетні сторінки нашої історії, які зуміють підняти патріотичний дух та породити віру у щастя нашої держави. У цьому найкраще до твір Івана Франка, у якому автор розповів про найкращі визвольні традиції наших пращурів.

Тухольці щиро люблять свою рідну землю, за неї вони готові полягти кістьми. Народ плекає кожну рослинку, вміло засіває поля, ходить в гори. І ось все змінюється - тепер тухольці мають боронитися від ворога. Автор так описує завзятий народ: "... здорові рум’яні лиця, розігріті мужньою відвагою і гордим почуттям того, що їм прийдеться заступати своїми грудьми все, що найдорожче у них на світі, що в їх оружжя зложено велике діло". Так сильно люблять тухольці Батьківщину, тому готові заради неї здійснити подвиг. Героїчні сторінки нашої історії повинен знати кожен, адже це формує національну свідомість та любов до рідного краю.