Твір на тему добро і зло за повістю ю.в місце для дракона

У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїд­ний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона.  Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розпо­відає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”.  Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво просимо в Щуро­град”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією.  Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!” На таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. Усе інше нехай підкаже серце та прочитання пророчого “Місця для дракона” – другої книги із серії “Твори” Юрія Винничука.

Худорлява і вертлява, на папір біжить у справах, закарлючки полишає, — у пеналі спочиває. (Ручка)

Олівці Петрусь узяв, швидко щось намалював. Хоч крути, а хоч верти, має тільки три кути.(Трикутник)

Він про осінь сповіщає, малюків у клас скликає: — Вже минулось тепле літо, то ж пора за парти, діти! (Шкільний дзвінок)

Настрибався зайчик вволю, білий слід лишав по полю. Ми за ним гали, слово "мама" прочитали (Крейда)

То в клітинку, то в лінійку,

Написати тут зумій-но,

Й малювати дещо зможеш,

Називаюся я … (зошит).

Чи в лінійку, чи в клітинку

Чистим був, та за хвилинку

Мерехтить від цифр і літер…

Здогадались, що це, діти?

Ручці він говорить

Це шкільний учнівський…………(зошит)

Її шанує кожен.

Вона повідать може

Про все на світі білім

І дорослому і дітям…

До знань веде доріжка,

Коли з тобою ………..(книжка)

Я беру в свою правицю

Із пенала помічницю

Я писати тільки вчуся.

Зосереджуся, зберуся:

Крапка… рисочка… карлючка…

Наче пишем, - я і ……….(ручка)

Джерело

Дерев’яний та довгенький,

хвостик в нього є маленький.

Як у фарби хвіст мочає —

все довкола розцвітає.

(Пензлик)

У портфелі є хатинка —

ручки там живуть, резинка,

клей, лінійка, кутники́ —

школярів помічники.

(Пенал)

Головний герой твору, хлопчик Климко, що недавно закінчив початкову школу, залишається сам на сам зі всіма труднощами дорослого життя: ні домівки, ні близьких. Попри всі злигодні він не впав духом, не огрубів і не очерствів душею. З товаришем Зульфатом Климко піклується про вчительку Наталію Миколаївну та її дитину. Хлопець вирушає у далекий Слов'янськ, аби роздобути солі. Побачивши радянського військовополоненого, за яким фашисти, Климко, забувши про небезпеку, показує, куди втікати. Тут і скосила його автоматна черга. "А з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль..."

Объяснение: