Написать по 2 прилагательных к слову "література" , например , дальше не знаю ( л - лірична , легендарна , і - історична, інтригуюча т -

Т-терниста,тривожна
е-етнічна,ерудована
р-романтична,різностороння
дальше не придумала, надеюсь

Що таке пейзаж у літературному творі?

Пейзажем у літературному творі називається опис природи чи окремих явищ природи. Пейзаж може зустрічатися як у прозі, так і в поезії, і навіть у драмі у нпгляді авторських ремарок. Якщо вірш присвячений природі, він належить до окремого різновиду поезії — пейзажної лірики.

Навіщо потрібен пейзаж у літературі?

Пейзаж у літературі допомагає читачеві краще уявити місце дії, робить твір иекравішим та цікавішим. Крім того, пейзаж часто використовується, щоб під­креслити психологічний стан людини (пейзаж може бути суголосним настроєві або, навпаки, контрастувати з ним).

Схарактеризуйте пейзажну лірику Тичини.

У ліриці П. Тичини пейзажі змальовані різнобічно, поет звертає увагу на зву­ки, кольори, навіть на запахи, які йому трапляються у світі природи. Пейзажна лі­рика П. Тичини надзвичайно мелодійна. Крім того, митець за до пейзажу висловлює свої патріотичні почуття, глибоку любов до рідної землі.

Яка основна ідея оповідання Є. Гуцала «Лось»?

Оповідання «Лось» Є. Гуцала вчить нас дбайливого ставлення до природи, ав­тор висловлює думку, що звірі є беззахисними перед людиною. Він закликає нас не нищити чарівного світу природи навколо себе, ставитися до нього із любов’ю та повагою.

Назвіть віршовані твори українських письменників, у яких оспівано красу україн­ської природи.

Т. Шевченко «Садок вишневий коло хати», К. Малицька «Чом, чом, земле моя…» та ін.

У яких віршах Т. Шевченка та М. Вінграновського оспівано сади? «Садок вишневий коло хати» та «Ходімте в сад…»

Хто автор твору «За сонцем хмаронька пливе» ? Т. Шевченко.

Про що розповідає вірш Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати» ?

Вірш Т. Шевченка змальовує родинне життя та працю українців.

ЩЕДРИЙ ВЕЧIР

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

— Вставай, Михайлику, вставай.

— Ма-мо, iще одну крапелиночку...

— Струси цю крапелиночку.

— Ой...

— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?

— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза