Короткий переказ німа цариця

Був собі один бідний чоловік. Дуже вони з жінкою бідували. Пішов той чоловік у ліс по гриби. Підійшла до нього в лісі якась баба.

— Що ви тут робите? — питає баба.

— Збираю гриби. Баба каже:

— Ви бідний чоловік. Нате вам ці три горіхи. Як прийдете додому, розбийте їх і не будете більше бідний. Але дасте мені за ці горіхи те, чого у вас тепер нема.

Погодився чоловік. Приходить він додому і не каже жінці нічого, а пробує, що з тих горіхів буде. Розбив один горіх — і купа золота з’явилася! Б’є другий горіх — друга купа золота! Б’є третій — третя купа!

— Жінко, тепер ми будемо жити, бо грошей у нас є досить. Але за ці гроші я маю дати те, чого в нас тепер нема. Так я з бабою домовився, котра мені горіхи дала.

Жінка каже:

— То добре. Як нічого в нас нема, то нічого й не дамо бабі.

А через якийсь час народилася в них дівчинка. І така красива, що на світі такої більше нема. Аж тепер вони здогадалися, що мають дати бабі.

Минуло років із десять. Той чоловік зробився великим багачем. Дівчинка вже виросла велика. А тут і баба прийшла. «Згодилися ви дати те, чого не мали, то я й беру те, чого тоді не було. Беру вашу дівчину». Взяла баба дівчину й пішла.

А та баба була чарівниця. Це вже дванадцяту дівчину вона від людей узяла. І нічого ті дівчата в неї не робили. Баба була день дома, а на другий кудись пішла. І сказала вона дівчатам:

— Тут е багато кімнат, і ви можете усі кімнати подивитися, лиш у таку-то кімнату не заглядайте.

Одного разу пішла баба, а новенька дівчина думає: «Подивлюся я і до тої кімнати». Відчинила двері, а там лежить та сама баба. Лежить мертва. Дівчина зачинила двері і нікому ні слова не каже.

А баба прокинулася. Вона знала, що та дівчина бачила її мертву, і питає дівчину:

— Що ти бачила в тій кімнаті, як дивилася туди?

— Нічого не бачила і не дивилася.

Баба добре знає, що дівчина дивилася, а дівчина ніяк не хоче признатися.

Коли баба вмирала на добу, то її легко було зробити мертвою й на рік. Треба було тільки переставити свічки: ту, що стояла у баби в ногах, поставити в головах, а від голови поставити свічку в ноги.

Боялася баба, що дівчина комусь розкаже про неї, і зробила її німою. Та відвела дівчину в ліс і лишила.

А тим лісом їхав цар і забачив дівчину.

— Ану, йди подивися, що за дівчина там сидить, — каже він кучеру. Той пішов до неї та й питає:

— Чого ти тут сидиш? — тихо. — Звідки ти? — тихо. — Чого мовчиш? — тихо.

Кучер вернувся і каже цареві:

— Вона нічого не говорить. Мабуть, німа. А красива, що в світі такої я ще не бачив.

— Іди приведи її сюди, — каже цар.

Кучер пішов, узяв дівчину за руку й привів. Як забачив цар таку красу, то не міг очей відвести. «Най вона й німа, але візьму її за жінку», — думає цар.

Привіз її цар додому, оженився та й живе з нею. І через рік такого вона гарного хлопчика мала, що в світі такого більше не було.

А баба-упириця, в якої вона перше жила, прийшла вночі до царського дому та зарубала хлопчика, а мамі його помастила писок кров’ю. Узяла зарубаного хлопчика і пішла. Встає рано цар, дитини нема, а жінка в крові. Зібралися міністри і вирішили, що то вона з’їла дитину. Але цар сказав: «Нічого я їй за це не зроблю, бо люблю її». І простив їй.

Через рік знову народився хлопчик. І знов прийшла баба-упириця й зробила все, як перше. Встає рано цар — дитини нема, а жінка змащена кров’ю. «Ну, — думає цар, — це вона знов дитину з’їла. Але прощає і на цей раз.

На третій рік знайшовся в них ще один хлопець. І з ним сталося те саме, що з двома першими. Встав рано цар — дитини нема. І жінка змащена кров’ю. А люди кажуть йому:

— І ви вимащені.

Тут цар розсердився. Не доста того, що вона їсть дітей, то ще й йому давала їсти! Судити її!

Суд присудив: утопити цареву жінку в гарячій смолі. А баба-упириця приходить і питає її:

— Що ти бачила в тій кімнаті? Кажи, бо зварять тебе у смолі.

— Нічого не бачила, — каже вона. (Баба зробила так, що з нею жінка говорила, хоч для всіх була німа).

Ведуть жінку до ями зі смолою. А чарівниця йде за нею, і ніхто не бачить її, крім засудженої.

— Кажи, що ти бачила, бо зараз укинуть тебе в яму і згориш у смолі, — каже баба.

— Нічого не бачила.

Коло ями читають присуд: «Таку й таку вкинути в яму зі смолою за таку-то провину». А баба знов питає:

— Кажи, що бачила.

— Нічого не бачила.

І баба повірила їй та й крикнула, щоб усі чули:

— Не кидайте її в яму, бо то я винна. Я зарубала дітей і змастила їй писок кров’ю.

Ніхто не бачив бабу, лиш усі чули її голос. І засуджену не вкинули в яму. З того часу вона почала говорити. І розказала людям:

— ...Баба-чарівниця сказала, щоб я не дивилася в одну кімнату. А я заглянула, але нічого не побачила там. Баба думала, що я там щось бачила, і онімила мене.

Баба все це чула і лишила царицю, бо повірила, що та нічого не може про неї розповісти.

Після того молода цариця гарно жила з чоловіком. І мали вони багато дітей. Може, й тепер ще живуть.

1. Не можна брати книгу брудними руками. Коли сідаєте читати, погляньте на свої руки, чи чисті вони? Подивіться на стіл - чистий він, сухий?
2. Дехто перед тим, як перегорнути сторінку, обов'язково лизне палець. Робити так не слід, бо від цього псуються сторінки, забруднюються аркуші. Брати в руки книгу неприємно і небезпечно.
Отож, потрібно думати не лише про здоров'я книги, але й про своє власне.
3. Перегортати сторінки можна лише за верхній куточок. Якщо перегортати за нижній, то швидко зітруться цифри, які позначають номери сторінок.
4. Класти в книгу олівець чи ручку теж не треба. Від цього псується обкладинка. Краще користуватися закладкою.
5. Носити книги бажано в папці.
6. Дехто з вас читає книгу під час їди. Оце вже зовсім неприпустимо. Обов'язково залишити пляму, зіпсуєте книгу.

У своєму романі в віршах «Маруся Чурай» письменниця Ліна Костенко піднімає важливі життєві питання, серед яких збереження кращих людських якостей, добро заради інших та розуміння поганого та хорошого у оточуючому нас світі. Людина на протязі усього свого життя постійно зустрічається з різноманітними труднощами, іноді навіть з жорстокістю та підлістю не тільки сторонніх, але й досить близьких людей. І все-таки, не зважаючи на будь-які труднощі, людина повинна знову і знову підійматися, закликаючи на до небачені резерви сили і стійкості. Один раз витримати випробування – це замало, а ось витримувати випробування все життя, коли треба берегти гідність та честь – такого гідна лише справжня людина.