Икак можно быстрее до сталось з морозенко(ой морзе морозенко) коли вин попав у полон?

Коли він попав у полон йому вирвали сердце 

Його не стали вбивати татари, а заставили дивитись як занепадаэ Украина

Честно я хз но прост вот:

Література доби середньовіччя – одна з найцікавіших сторінок історії культури людства. Ця доба тривала приблизно з ІІІ – IV століття до другої половини ХІІІ століття в Європі, а на Сході – до ХІХ століття.
Середні віки були добою, коли зароджувалися нації, активізувалося їхнє суспільне та культурне життя, формувалася література на національних мовах. Наукові дослідження аргументовано довели, що середньовічній культурі притаманні і досягнення, і глибина змісту, і свої суперечності. 
Середньовічна література являє собою велику різноманітність та строкатість жанрових форм. У ній розвивались майже всі роди літератури. У творах того часу ми бачимо поєднання фольклорних, клерикальних (церковних) і освітніх мотивів, наслідування античних і східних літературних традицій. 
Китайська література вже нараховує кілька тисячоліть. Це одна з найцікавіших і найоригінальніших літератур світу. Середньовіччя займає в ній особливе місце. Цей період охоплює майже півтори тисячі років – ІV–ХІІІ століття. 
Правління династій Тан (VІІ – VІІІ ст.) – час розквіту китайської середньовічної культури. Це відбувалося завдяки політичному та економічному розвиткові країни. Дві столиці китайської імперії – Чаньян та Лоян – були відомими політичними та торговими центрами, в яких з’явилося книгодрукування. Розвивалася музика, образотворче мистецтво, література, наука.
У Китаї панував культ книги. У бібліотеках все сприяло вдумливому читанню: стояла повна тиша, курилися пахощі. Читач ніколи не торкався сторінок пальцями – він перегортав їх довгими нігтями, повільно і дбайливо. 
Особливим попитом користувалися збірки віршів, адже уміння писати вірші було найважливішою умовою для отримання посади: лише той, хто володіє секретами віршування, мав змогу складати державні екзамени. Жодне дружне застілля не обходилося без віршів, їх присвячували одне одному під час зустрічей чи розставання. Вважалося, що поезія здатна замінити ліки, втамувати душевний біль.
Число поетів у Китаї вимірювалося десятками тисяч, а їх творів – десятками тисяч томів. Існували особливі правила складання та читання віршів, адже своєрідністю китайської поезії є те, що у вірші немає ні переносів фрази з рядка в рядок, ні граматичних узгоджень рядків – вони поєднувалися паралелізмом (по черзі зображуються стан природи і стан людської душі). 
Основні жанри китайської поезії середньовіччя – ші і ци.
Ші – вірші з дворядковою строфою, фіксованого розміру.
Ци – вірші пісенного типу, які, на відміну від ші, складаються з нерівних рядків.
Творчість уславлених китайських поетів Лі Бо та Ду Фу припадає на період розквіту філософії даосизму.
Ієрогліф „дао” перекладається з китайської як „шлях” чи „закон”, „правило”. За цим вченням, людина – частина всесвіту, людина і природа – єдине ціле, людина підпорядкована дао – загальному законові. Пізнати дао – шлях природи – призначення вільної людини, бо це її шлях також.
Китайські поети були найосвіченішими людьми і у своїй більшості знаходилися на державній службі (якщо не все життя, то хоча б тимчасово). Вони добре зналися на історії, філософії, мистецтві й поєднували все це з багатим життєвим досвідом. Виконуючи нелегкі обов’язки чиновника, вони вступали у складні стосунки між владою і людиною, владою і народом.

Поема
1
Це було давно-давно
У карпатськім краї,
Ще коли літали там
Лебедині зграї.

Диків, лисів і кізлиць
Множество ходило.
Спав собі за кожним пнем
Бурий ведмедило.

Не боялися людей
Ті сплюхи і лежні,
Бо шуміли навкруги
Праліси безмежні.

Тур у дебрині блукав,
Наче порик бурі,
І шугали в темниках
Рисі жовтошкурі.

По густих чагарниках,
По гірських полянах
Випасалися стада
Оленів буланих.

В нетрях дичини було,
Як трави та листу,
Аж тремтіли гущаки
Від гарчання й свисту.

А по селах там жили
Прагуцульські роди—
Люди мудрі і міцні,
І митці з природи.

Вміли доглядать овець,
Будувати ґражди*.
Хліб не завжди був у них,
Але пісня—завжди.

Так велося в тих людей,
Що в сопілку грати,
Ніби розмовляти, всі
Вчилися з дитяти.

А Василько змалу грав —
Научився в неня.
Батько передав йому
Фрілку* і натхнення.

Добре дітям, доки в них
Є отець і мати.
Та Василько — сирота —
Мусив бідувати.

Спершу все було гаразд,—
Грай і не журися.
Та прибув до них король
Полювать на рися.

У сусіднім краї він
Панував криваво
І казав, що бог йому
Дав на владу право.

Силою меча й тюрми
Люд свій закріпачив.
Все хотів забрать собі,
Все, що тільки бачив.

Аж свербіли в короля
Руки загребущі,
Як нагадував собі
Про карпатські пущі.

І накласти на горян
Він хотів данину —
Забирати в них задар
Хутра й оленину.

Не корилися йому
Давні гуцулове
І ховались, коли він
Приїжджав на лови.

І на цей раз так було:
Села — як пустині.
Лиш Васильків тато був
У своїй хатині.

Там обскочили його
Королівські слуги.
Покажи нам, де живуть
Хижаки-драпуги!

Гурмою вони пішли
По слідах звіряти.
Голіруч хотів король
Рися поконати.

Та коли з’явився звір,
Вмент пиха зухвала
Спала з короля, і він
Дав швиденько драла.

А Васильків батько так
Висміяв зухвальця:
— Гарно бігаєте ви,
Мабуть, швидше зайця!

На володаря тоді
Сказь напала дика.
Меч у груди застромив
Батькові владика.

Мати вмерла від жалю,
А Василько—в люди.
Думав, що свою біду
Вже не перебуде.

Залишилися йому
Туга і сопілка.
В полонину їх узяв,
Де трудивсь, як бджілка.

Знали хлопчика того
Всі гуцульські села.
Всіх бентежила й пекла
Сумовита фрела.

Чуть було в дитячій грі
Нещасливу душу,
В найми вигнану навік
На біду пастушу.

Чуть було не раз і гнів,
Нути помсти злої,
Що летіли по душі,
Як вогонь по хвої.

Мріяв хлопець відомстить
За свою родину.
А тим часом гнав ягнят
Пасти в полонину.

2
Раз опівдні, як овець
Розморила спека
(А горіло сонце так,
Як суха смерека),

Їх погнав малий вівчар
До струмка поїти,
Перейшла отара ліс
Хмарою крізь віти;

В тихім зворі налягла,
Як туман, на воду,
А Василько, мов коня,
Осідлав колоду;

Править скакуном своїм
Та в сопілку дує.
Пальці вивірками йдуть,
Серце гараздує.

Напилися і пішли
Барани та ярки.
Чи з Говерли Прут тече,
Чи з його флоярки?

Вже не видно з-за ялиць
Жодного ягняти,
Час Василькові іти
Дріб свій доганяти.

Сопілчина в чабана—
То любов велика.
Все за грою забував
Наш малий музика…

Грає хлопець. Аж нараз
Бачить — олениця
Сторожко із лісу йде,
Сива, наче глиця.

Він сопілку — за ремінь,
Сам у хащі — скоком.
Причаївсь і звірину
Поїдає оком.

Ось вона до джерела
Підступа лякливо,
А за нею із кущів
Олень — дивне диво!—

Звичайнісінький на вид,
Ще й рудої масті,
Тільки роги золоті —
Промені гіллясті!

Пастушок щипнув себе —
Сниться чи не сниться?
Ні! Золоторіг стоїть,
І стоїть сарниця.

Світить золото ясне,
Б’є проміння в очі,
Ніби сходить сонце тут
З темної обочі.

Підійшов Золоторіг
Теж до водопою.
Олені розпочали
Мову між собою.

Пастушок задеревів —
Говорили звірі!
Мовби люди то були
В оленячій шкірі.

Ланя каже: — Подивись!
Подивись у воду:
Знов те золото росте,
Нам обом на шкоду.