Обьясниите афоризм г.сковороды, , без ядра горіх ніщо так само як і людина без серця"

Объяснение:

Яким я бачу своє майбутнє

Сплановане життя — це не утопія. Жити відповідно до своїх планів не означає механічно існувати як робот, це значить поступово, крок за кроком йти до здійснення своїх бажань.

Звичайно, будь-хто хотів би жити за таким принципом: побажав — здійснилося. Щоправда, існує серйозна небезпека: людина не цінує легкої здобичі і не може повною мірою оцінити те, що отримала без зусиль.

Але про таке здійснення бажань не варто навіть говорити, тому що це все одно неможливо. До того ж, потрібно бути обережним зі своїми бажаннями, тому що вони можуть здійснитися.

Тож кращий варіант — це спочатку чітко окреслити перелік бажаного, а потім намагатися втілювати власними зусиллями, "на ходу" коректуючи його відповідно до вимог реального світу та нових власних потреб, бо людині притаманно постійно змінюватись та перебувати у русі (звісно, наслідком є зміна наших пріоритетів, іноді дуже непередбачувана).

Одна справа — знати витоки ріки Нілу і план лабіринту, а інша — розуміти суть щастя. (Г. Сковорода)

Із надією на це я роблю крок у своє майбутнє.

Чи до всіх людей можна ставитися гуманно? На перший погляд відповідь має бути ствердною, адже ніби всі люди здатні до співчуття. В ідеалі — так, але життя іноді вносить свої корективи..Таке важливе питання порушує у своїй новелі "Гер переможений" Л. Пономаренко.

У новелі визначається делікатна проблема. Головна героїня згадує про дитячі роки, які пройшли у невеликому містечкові. Там були полонені німці, які після закінчення Великої Вітчизняної війни будували житловий квартал. Полонені працювали сумлінно, "з любов’ю і розпачем". З любов’ю — тому що не вміли працювати погано, а розпач виникав через їхнє становище.

Привертає увагу образ тяжко хворого полоненого на ім’я Фрідріх. Навесні він скопав маленьку грядочку і посіяв нагідки. Фрідріх дуже любив своїх доньок, фото яких завжди було з ним. Він боявся, розуміючи, що може їх ніколи не побачити.

А діти, серед яких була і героїня новели, ненавидячи німців як ворогів, "розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці".

З часом жителі містечка вже не сердилися на німців. Вдови їх жаліли, іноді приносили їм їжу та одяг, роздивлялися фото їхніх дружин та дітей. Німці були щиро вдячні за увагу та турботу.

Як не дивно, у людей, які пережили війну, зникла ненависть до колишніх ворогів. Виявляється, навіть горе не знищує доброти душі. А співчуття залишається навіть у тих, хто зазнав страждання.

Фінал новели трагічний. Фрідріх повісився. Його поховали, просто укинувши в яму, навіть не насипавши горба. Воно й зрозуміло: він ворог, хоча й полонений.

А квітка, яку він посадив, зацвіла, незважаючи на перший сніг, що сипав і сипав на землю. Вона довго нагадувала про того, хто її посадив.

Через півстоліття син нашої героїні, прибиваючи поличку, наткнувся на отвір у стіні. Там, у рукавиці, знайшли фото доньок Фрідріха, які так і не знають, де могила їхнього батька.

Новела складна за своєю проблематикою і порушує багато питань. Війни, які розв’язують політики, поділяють людей на ворогів. Під впливом військових полій вони змінюються. Але ж люди мають бути людьми і вирішувати усі питання мирно. І тоді не буде ворогуючих сторін, не будуть страждати діти, не буде сліз за загиблими. Безумовно, усе залежить від духовності людини, її моральних принципів. На мою думку, стосунки між людьми мають грунтуватися на принципах гуманізму. А гуманізм, як відомо, означає людяність. Тож усі ми маємо пам’ятати саме про людяність, яка є запорукою щастя.

Объяснение: